Був би зараз пістолет – застрелилась би. Ось так тобі просто. Треба ж хоч чимось заповнити ту порожнечу у грудях. Порожнечу, де колись було серце. Серце, в якому, знову ж таки колись, жило кохання. Тепер не живе. Виселили. А разом з ним і серце кудись поділося. Замість нього тільки чорна діра й обмалювалася. Може хоч кулею заповнити. А ти ж там як? Споминаються оті твої повідомлення в нікуди. Оті, що ти писав уже на краю прірви страху. Що виринали в твоїх думках, пророкуючи армагедон, в той час, як окреслилася лишень тоненька тріщинка. Але ти вже здається відчував, що однієї миті так враз і нічого не стане. Все осипеться пилом лише за мить. Це був початок кінця. І тобі це не здалося. Це й справді було так. Кажеш: «Застрельте мене хтось із табельного!»? Я б із зідоволенням зробила б тобі таку ласку. Хочеш? З моєї легкої руки? Мені не важко! То, куди стріляти? Є особливі побажання? Давай, краще в голову, бо серця в тебе, здається, нема. Тільки тебе теж прошу про таку ж послугу. Уявляю собі цю картину: один навпроти одної, я – пістолет тобі до скроні, ти – пістолет мені до скроні, очі в очі. Щось може скажеш на прощання? Якісь там романтичні бредні? Ні? Ну, звичайно ж «Ні!» Ти ж ніколи такого не казав. Пам ’ ятаю, як «Я тебе люблю» прозвучало так, наче розжареними лещатами з самих нутрощів вирване. От і зараз в цій інсценуації ти теж мовчиш. Тримаючи в руках моє життя. Віддаючи своє у мої руки. Мовчиш. Зосереджено дивишся. Свердлиш. І хтось невидимий дасть команду. По німій згоді сторін. На старт! Увага! Бах! І дві душі полетіли навипередки. Такі собі перегони: хто перший до пекла! Робимо ставки, леді й дентельмени! І це вам не «російська рулетка». Вистачить обом! Вічний наш з тобою дух суперництва. Доказування своєї переваги. Бий себе в груди. Ти ж завжди головний. Ти ж все вирішуєш одноосібно. Ти ж зверху. Ти ж завжди правий. А тут я тебе зроблю! Чуєш? Я тебе зроблю, бо вже не раз відпрацьовувала цей маршрут: туди й назад. Знаю вже кожен камінець тієї дороги. Смішно! Іронія долі. Чого ж ти не смієшся? Це ж смішно! А уся справа в тому, що людина смертна. Іноді смертна випадково, іноді – планово. Давай сплануємо! Ти ж так любиш, щоб усе чітко за розкладом. По плану. Ти ж ненавидиш сюрпризи! То давай, розпиши алгоритм! Пункт один, два…десять. Я теж буду тільки пунктом? Смерть – лише нота у величезній симфонії! В тебе ж завжди все продумано! Прораховані усі варіанти, форсмажори. А що, як спусковий гачок заклинить? В мене, чи то краще в тебе? Як наздоганяти? А що, як фольстарт? Змусиш повернутися за лінію? Як ти змусиш повернутися? Спіймаєш нальоту? Лови! Що ж ти мнешся на старті? Я вже обірвала фінішну стрічку! Ще б мені коло пошани і все! Вільна! Вільна від тебе! Ненавиджу тебе, людина із порожнім серцем! Ти – куля у моїй свідомості! Завжди тягатиму той свинець у собі. Та мені ж бо кричати! Я тебе перемогла! Перемогла! Але ж, ні! Мовчу. Бо ті, хто на цьому фініші, вже не кричать. Доганяй!