Кожного дня під її ноги стелилась сипуча дорога, хапала за стопи, затягувала в кипучу отруту. Суха задуха відіймала сили, а пекучий вітер змішував солону вологу її тіла з піском. Вона танула, тягучим воском застигала на в’язкому полотні пустелі. Виривалася з тієї прірви і втомленим кроком вперед – до самого краю. Босими очима лічила пісок, що забився в прихисток під нігті. Засмагла від рудого пилу шкіра лила сльози від сонячної щедроти. Несла у собі щось значно більше і самотніше ніж ця пустеля. Не боялася…Далі….далі…через смерть.
Зелена квітка – її шлях. Холодна. Не жива – дихала. Ненависть…чорна…пуста…прогризалася зсередини…заколисана піщаною бурею…вдарялася об зелень. Ненависть пронесена через смерть.
Спопелилася квітка.
З-під чорної жужелиці сонце знайшло живий зелений колір.
