Вперше не знаю з чого почати, варто б спочатку, але боюсь... Мабуть, через те, що я намагаюсь написати щось, як не про себе, то дуже пов*язане зі мною...
Так важко... Я ні в що не вірю, або ж вірю в ніщо... Існую, як тварина, існую... Не вірю в Бога, я каюсь й за це, каюсь перед ним, адже варто це робити, навіть, якщо його немає, мабуть, через те, що всі в щось вірять, а я не вірю... Хоча ні, я вірю, вірю в того кого кохала, вірю, в того кого й досі кохаю, запекло... А його немає, він є, але його немає... Зрадили, всі зрадили, нікого немає, одна... Справді, найжахливіше, що може бути в цьому світі - це самотність, самотність заради чогось вищого, варто відпустити, але я не можу... Варто піти, але двері відчинені і ніхто не тримає, варто, але важко... Нічого й не було, майже, лише мить, але все життя - це ж теж мить, швидкоплинна мить... Страшно, дуже страшно бути самою в тьмяності цього жахливого світу, цього заспаного, запухлого дому... Важко, коли навіть немає з ким поговорити, немає кому вилити душу, коли просто немає нікого, коли ти не можеш відчути якогось подиху біля себе, а ночами, мокрими, і тим самим - жорстокими, хочеться кричати, так кричати, щоб встали всі, але щоб не почув ніхто. І в усьму вина я - в зневірі, в безглуздому коханні, в самотності, яка дає, які-небудь, але сили, в зраді, яка їх забирає, я каюсь через все це, каюсь, каюсь, каюсь...
Стільки всього, і доброго і поганого, а я ніхто, мене пропили... Я не найнещасніша в цьому світі, я це знаю, можливо мій біль перебільшений і нав*язаний мною ж, але все-рівно важко і боляче, тупий, довгий, біль, біль, що вбиває, повільно, а це жахливо...
Я не плакса, я клякса, я ніколи не показувала все те, що було в мене в житті, хоча, якщо вже по-правді, то дуже хотілось, просто не було кому, просто, взагалі, не було нікого... Я - вбивця... Вбивця, тому що не мала сили волі зупинитись, не могла, стала такою, зла... Ні, я жахливіша будь-якої вбивці, я вбиваю душі людей, через те, що не маю своєї... І досі вбиваю, мабуть, це моя доля, доля - таке дивне слово, як і визначення, але чи можна йому дати визначення, воно взагалі пусте, бо для кожного доля - це щось своє, рідне, а ще... в когось вона є, а в мене немає, бо моя доля не вбивати, я не хочу цього робити, я хочу жити... Просто жити... Але... це ж так багато...
Все проходить... Пройде й це, прийде смерть, хоча ні, я просто подохну, адже смерть приходить до достойних, а до таких, як я... Недовго залишилось... Чи навпаки - дуже довго. Я не бачу більше снів, а ті, що бачу, настільки жахливі, що краще б я їх не бачила... Я справді хочу померти, так, я не боюсь, якщо звідти ніхто не повернувся, то там, мабуть добре... Але не можу, я себе не вб*ю, я слабка, навіть дуже, а в сильного не попрошу, бо він вже й так вбив мою душу, моє серце, випив, з*їв, всю мене, без решти, хоча, це ж добре, все найсвятіше, найкраще, що було в мені залишилось в ньому, так це добре, часточка мене живе в ньому... Але в жилах ще тече зовсім трохи крові, крові, яка тримає пам*ять, яка не відпускає мене, я божеволію... Ні я вже й так божевільна, безглузда, навіжена, хвора, або просто, не та... Саме так - повний прототип собі ж... Жаль, що я не маю клона, може він зрозумів би мене, або хоч підтримав... Підтримка, ще одне слово з попереднього життя, я не пам*ятаю, що це таке, але точно знаю, що щось дуже приємне і потрібне... От і все... я лишилась без всіх людських цінностей, знову немає нічого, і я каюсь через це, каюсь, каюсь,... Все в мої двері стукають, мабуть все... прийшли... Кінець......................................................................................................................................................................................................
Ні не стукають, стукають, але немає нікого... - Божевільна!!! Я вперше побачила, що всі квіти в моїй квартирі позасихали, як і хазяйка... І, навіть сильно напруживши свою кров, не змогла згадати, коли вони востаннє "пили" воду, теж в попередньому житті, от так вбила навіть рослини, ще з десяток душ на моїй совісті... Совість... все, що залишилось в мені живого, від людей, так, я не людина, я не варта нею бути, я безжальна істота... Води, потрібна вода, вона всім потрібна, варто, варто, може ще врятую, а раптом не пізно, пийте, пийте, може допоможе, пийте, вдосталь пийте, за всі роки пийте... Пийте... Ні, не допомогло, пізно, каюсь...
Це все?.. Ні... поки ще ні, рано... Потрібно постригтись, десь там валялись ножиці, навіть вони в крові, варто помити, хоча, в цій квартирі все в крові, тільки її ніхто крім мене не бачить, мабуть, не має кому... Востаннє потрібно подивитись в дзеркало, хоча ні, в цьому житті вперше, але, мабуть й востаннє... Треба вмитись, варто... Все, як приємно відчути воду, хоч вона теж швидко зникає, лишається лиш мокрий слід... Звідкись, тут взявся комар, перша жива істота за останній час, і знов вбила, звичка... Я за ці роки весь час думала лише про те, що звичка - це жахливо, це щось пекельне... Але... потрібно ж постригтись, скільки ж я себе в дзеркалі не бачила, не згадаю... Нізащо... Я - гарна, це жахливо, марна краса, я стільки себе не бачила, я ніколи й подумати не могла, але... - я гарна... - Янгол без серця, без душі - пустий, я пустий янгол... Ні, не буду стригтись, не варто, буде гірше, я задумалась про зовнішність... Жах... Справжній жах, і тим воно й жахливо, все справжнє несе жах, а фальшиве - ейфоричну оману... Смішно... В мене гарна усмішка, я ніколи не знала, як в такої жахливої істоти може бути настільки гарна усмішка... А очі пусті... Гарні, але пусті, лише трішки видно біль, що там застиг... Хай і залишиться там, хай хоч щось там буде, він потрібний, він і самотність - найвірніші друзі, вони не залишать, не зрадять, лише вони завжди поруч... А уста пересохли, губи бліді, якісь сині... Хоча теж гарні... Краса... Краса - це зрада і брехня, але всім байдуже, ми ж так це любим, це ж так прекрасно, омана, омана - так гарно... Все несправжнє гарно, я несправжня - Каюсь...
І нарешті, каюсь перед ним, я намагалась отруїти життя - ні, не змогла, він все-рівно щасливий, я намагалась вбити - не варто, я не варта його вбити, тому що... тому що він прекрасний... таких немає, є гірші, є й кращі, але такого немає, хоча... Він для мене найкращий, він один і єдиний, він все-рівно мій, але ні... я його, хоча нас немає, розмило, немає ні в мене, ні в нього... Вперше бажаю йому щастя... Сьогодні я багато речей роблю вперше... Навіть шкодую, що не зрадила, але це в мене б не вийшло, я ніколи не вміла, тай не хотіла, а варто було б... Якби вони залишили мене, але ні... вони стукають і стукають і моє черево знову пронизує біль, біль втрат... Вони хочуть мене забрати, я теж хочу піти з ними, з ангелами, такими ж як і я, безсердечними і жорстокими і потрібно йти, але не можу не покаявшись... Каюсь... Перед ним... Але ще недовго, я вже... майже вже... скоро полечу... Хотіла б з ним і не так... Але ні... Моя нитка вже натягнута, зовсім натягнута, ще трохи, її вже переріжуть, порвуть...
Ще каюсь, перед першою жертвою, вона була добра, вона хотіла кращого, вона хотіла, щоб я жила, щасливо, вона робила все, все для мене й заради мене, лише вона мене любила, лише вона була мені найдорожчою, а я відцуралась і вбила першу душу... Душу, а тіло гине, каюсь, каюсь, каюсь... Я не заслуговую прощення, але каюсь... А далі все за принципом доміно - одне за іншим, одне за іншим... а хотіла простого щастя... Мою душу теж вбили... та це не виправдання, неможна вбивство виправдати вбивством, смерть смертю, але помста... Помста мусить бути, від помсти не відійду, потрібно мститись, це природно, моя провина в тому, що мстилась через себе, а думала, що за всіх, хотіла краще, якнайкраще, а вийшло... вийшло боляче... боляче всім... і мені...
Пішов дощ, а кажуть, що дощ іде до щастя, щастя, моїм щастям була лише мить... і зараз... я щаслива, що все скоро закінчиться... Я щаслива... А ще кажуть, що іде дощ - то плаче небо... і я плачу... Плачу, востаннє, плачу за всім і від щастя, плачу...
Каюсь...
А ще... хочу прочитати листи, їх не багато, я встигну, в них я колишня, попередня, та... В них мене люблять, в них я не вбивця... люблять, так дивно, просто папір, просто літери, а я знову плачу... Листівки, в мене був день народження, мене вітали, про мене пам*ятали, а зараз ні, я їх всіх вбила... Скільки ж мені років? Молода... Але ж скільки? Тридцяти точно немає... Не знаю і не згадаю... Стільки речей, дорогих, покрились пилом, цвіллю, ні цвіллю покрилась я... Скільки ж я їх не бачила... і фото... фото... мої... людей... Каюсь... Малюнки... мої... Каюсь... Каюсь за все...
Все... тепер точно іду, стукають... Мабуть, моя нитка червона... Все... Каюсь... Я полетіла... Прощавайте... І не згадуйте мене, ніколи... Я не варта цього...
ID:
244822
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.03.2011 10:58:08
© дата внесення змiн: 04.03.2011 10:58:08
автор: Mart.O.
Вкажіть причину вашої скарги
|
