Сонце ще пестить промінням землю, але це зрадливі пестощі, це ніби слова прощання, це як останній вечір перед розлукою, розлукою назавжди. І не хоче вірити вона, що все мине і більше не повернеться. Але вона вже не має сил сперечатись, та й для чого всі суперечки, всі сльози намарне. Краще вона обдарує своє Сонце любовю, одягне свої найкращі шати і востаннє звабить його. Вона одягне яскраву золотисту парчу з листя каштану, візьме у подарунок стиглих червонобоких яблук, соковитих груш, білого винограду і положить все це на вівтар кохання.І ось вона вже в Храмі, щиро, від усієї душі молиться.ЇЇ спокійне обличчя не видає внутрішньої тривоги. Губи пересохли від спраги, русяві кучері збились в один пучок, а сині очі горять волошковим вогнем.Вже не помічає, що молитва звучить на цілий храм і всі люди моляться разом з нею.Молитва виходить з серця і підіймається все вище і вище. Їй уже не знадобляться яскраві шати, вона віддасть їх тій іншій, що прийде після неї, нехай і вона буде гарною, адже її кохатиме Він.
Вона відчуває, що сили покидають її. Вона боїться, що не зможе дожити до світанку, не зможе більше побачити його.Але ось перші проміння лоскочуть її обличчя, вона квола але ще не мертва.Ледве стало сил одягнутись.Рухи її повільні, кволе тіло не здатне на швидкі рухи, але хода впевнена. Ось вона вже біля храму, стала навколішки для молитви.Закінчилась відправа,вона встала, глянула благально на небо і поспіхом почала роздавати людям свої дарунки.Тепер вона готова померти.Вона пробачила йому зраду, на помсту у неї не має часу. В серці ще жевріє вогник кохання, але він вже не буде багаттям.Вона забере цей вогник з собою. Очі закриваються і востаннє вона чує його голос, голос поступово зникає і залишається шепіт. Звучить їхня пісня, вона бачить біле світло і суєта цього світу вже її не хвилює...
