Твір присвячується для моєї улюбленої бруківки…
Я – сигарета, я тлію в пітьмі… Я - корабель , я пливу, за течією… Я - «Титанік», тому що «влупашилась» в тебе, а ти - холодний, тому що айсберг… Ми – пташки, але я не відлітаю, а сиджу на місці, а ти летиш до них… Ми - хворі, тому що потребуємо ліків, ми - закоханні, тому що помираємо, ми – залежні, тому що закохані, ми помираємо, тому що залежні від кохання… Ми - різні, тому що ти чоловік, а я жінка, ми – однакові, тому що ти людина і я людина… Ми – живі, тому що отримуємо іноді один одного, ми скоро помремо, тому що нас заберуть один в одного…Тебе вона, а мене безодня…
Я змучилась від сигаретного диму, в мене болять зуби від дешевого вина, у мене німіє язик від постійного відбріхування, сліпнуть очі від спроб знайти щось справжнє… В мене болять руки від постійної боротьби, боротьби за життя, ниє серце від розуміння того, що я вже істота, робот, вірус, зброя, комаха, плазун, хвороба, антибіотик, бупренорфин, налбуфин, пентазоцин, буторфанол, дезоцин, налоксон, налтрексон, смерть, життя… закохана жінка…
Я вирішила: пачка сигарет… і я їду, можливо в ліс, а можливо у Флориду… А може просто перетворююсь у небо… або у ще щось, але дозволь мені бути просто дощем, адже ти його любиш, можливо дорогим взуттям, бо ти його також любиш, розумною дівчиною… чи ще чимось так вподобаним тобою…
Дозволь взяти чашку кави, пледа і сісти на пероні – я буду проводжати поїзди і чекати поїзд «Моя любов», дозволь стати посеред шосе і чекати машину швидкої… Я не боюсь… Вже зима, а я на пероні… Так дивно, але так зручно…
Ми – танець… Хворий, пристрасний, улюблений, ненависний, злісний, швидкий, повільний, ниючий, цікавий, занудний, жалісний, наш, чужий, мирний, ворожий, вбивчий, рятуючий – танець… Ми танго і вальс, ми сальса і тупе дискотечне дригання… Ми марево… І ми реалія… МИ – це ми, і ми – це вони… Ми – телефонний дзвінок, який несе сум та який так і лишиться пропущеним… Ми вигук, на який не озираються… Ми клоуни, які сміються крізь сльози… Ми книжки, які не мають історії… МИ світлини, які не відображають дійсність, ми – риплячі колонки, які видають мерзотний звук… Ми – пусті картини… Ми – світ, а світ – це ми… МИ – брехня, але ми й правда… Холодний підвал – це я, а ти тепла квартира…
Що ти робиш, коли я тебе кохаю!? Ловиш мої обійми дощу з нею!..
Смішно, а на моєму пероні вже сходить банальна весна… Вокзал… Я його обожнюю, тому що він повний життя… Але не мого, але я впевнено чекаю, не знаю чого…Насправді знаю - Наркотиків! Мені потрібен дилер, знаєш, вони, навіть з часом змогли замінити тебе, але я їх не люблю, я їх терпіти не можу… ТИ пішов, а вони прийшли… Для того, щоб був ти потрібно, мабуть маску, я не знаю, а для того щоб були вони – гроші, ви схожі, адже для того, щоб купити маску теж потрібні гроші, адже для мене подарунків не робить ніхто, першою перестала робити доля… Від продажі моєї квартири ще залишилась, нехай мізерна кількість, але грошей, ось і мій вокзал – моя квартира… Я завжди хотіла зіграти роль, пам’ятаєш я мріяла бути артисткою, і ти казав, що в мене виходить… Хотіла зіграти роль пропащої людини, найбільше наркоманки, кажуть, що актори вживаються в образ, переживають цю драму – я найкраща акторка цього світу… Але, знаєш, нехай після мене нічого не залишиться, навіть пам’яті, я щаслива, що ніхто не згадає про невдаху, але я залишусь в тій картині, що висить в тебе на стіні, вона така ж каламутна, незрозуміла та геніальна, як і я … Я залишусь генієм, принаймні для цього вокзалу, затоптаного перону, вмираючої, прохаючої відради зими та банальної весни…
А зараз, Я іду, я впаду, і про мене більше не почують, я загину, і мене ніхто не побачить, але я навчилась, навчилась жити і страждати, а найголовніше – кохати, але, коли я ступлю лишень один крок це все піде зі мною в забуття… Я прощаюся з вами, на добраніч пані та панове…
Місяць, ніч спустилась в місто, всі сплять, мерехтять вогні оманливих реклам, зливаються кохані душі, і плачуть непотрібні люди - все це мені видно із мого перону…
В цей момент, у цьому місті, хтось торкнувся леза гострої бритви - і заснув, а я ступила крок з перону, я таки зустріла поїзд – і я заснула також…
ID:
244526
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.03.2011 22:29:35
© дата внесення змiн: 02.03.2011 22:29:35
автор: Mart.O.
Вкажіть причину вашої скарги
|
