(Невеличке дослідження невігласа у психології про те, скільки у наших хворобах відсотків хвороби)
Хворіти треба вміти! Дехто з моїх знайомих так гарно вміє хворіти, що, якби не страх перед болем, їм можна було би й позаздрити: і заняття у житті важливе людина має, і розвиток розумовий неабиякий, – ану спробуй усі рецепти народні запам’ятати, усі бабусині «Порадниці» перечитати та в каталоги зібрати.
Улюблена хвороба, це, по-перше, тема для розмови. Всі чули хоч раз у житті таку сентенцію: «Прочитала журнал «Здоров’я» – вжахнулася, адже всі, описані там хвороби у себе знайшла!» Ми говоримо про хвороби вдома й на роботі, на вулиці і в святкових компаніях. У маршрутці чи автобусі, коли їхати треба далеченько, можна скласти енциклопедію народних захворювань, серед яких чільне місце займатимуть: «тиск замучив», «серце збоїть», «печінка відмовила», «руки-ноги викручує», і «мабуть, знаєте, уже оте…» (останній діагноз супроводжується підняттям очей горі, що, мабуть, повинно означати наступне місце перебування співрозмовника). Якось, вийшовши з автобуса, забігаю у магазин перед роботою, і що я бачу: той у кого тільки-но відмовила печінка купує добрий шмат копченої ковбаски і на додачу парочку копчених курячих крилець, – пообідати на роботі.
– Дядьку у Вас же печінка!
– Та! – махає рукою з приреченістю великомученика.
Ну, так. Маресьєв он - без ніг у війну, то що там якась печінка для героя.
Знайома аптекарка розповідає:
– Приходить молодий чоловік, такий жовтий, що й лікарем не треба бути, щоб зрозуміти, – печінка вже захлинається від тої гидити, якою її труїть невіглас-господар. Даю ліки, а він питає: «А з пивом можна?»
Ще один «Маресьєв».
Хвороба – гарна нагода забігати у аптеку. Здоровому туди страшно заходити: люди без рецептів такі ліки купують, наче все місто вирішило одночасно покінчити життя самогубством. Порадами обмінюються прямо на місці:
– Тиск, кажете? А спробуйте «тенорік». Та яку там частину, я он по дві таблетки п’ю і «не берьоть».
Лікарські рецепти з печатками тут замінюються такими аксіомами як «сусідці допомогло», «у «Порадниці» написали» і «я все життя ним лікуюсь». Остання сентенція так і просить відповідного зустрічного питання: «І що, вилікувались хоч раз? Тоді що тут робите?»
Хвороба, або, як у нас люблять казати, «болячка» дає привід для ще одного дуже цікавого дійства – сидіти на дієті. Про це, правда, цікавіше говорити, ніж робити (ну, ви розумієте…) Це жінки дуже полюбляють. От сидять огрядні дамочки за півкроку до цукрового діабету, їдять морозиво, тістечками закушують і про дієти для схуднення говорять. Красота, хто розуміє! Головне, обов’язково знайдеться така собі Таня – Галя – Валя, якій ці дієти страшенно допомогли, правда, не у нас, десь там…
Є й серйозні патології. Одній моїй досить близькій подрузі, що більш як десять років сиділа на дієтах зі страшним діагнозом гломерулонефрит (хвороба смертельна, лікарі знають) зняли столичні світила цей діагноз, кажуть, нема й не було. Ви думаєте, подруга зраділа? Наїлася від радощів тістечок, натушкувала свининки? Навпаки! Вона впала у депресію! І я її розумію: нема про що говорити, нема чим чоловіка і друзів шантажувати, нема підстав себе жаліти, нема життя… А потім ми дізнались, що колись, ще десять років тому, цей діагноз вже раз знімали, причому на рівні професури. А вона сама його собі назад поставила. І то правда – що ті професори розуміють у моєму наскрізь хворому організмі!
Доктор філософії в медицині М. Норбеков пише про те, як відрізнити хворого, у якого хвороби радше психологічні, ніж фізичні. Потрібно запитати його думку про лікарів, у яких він лікувався. Якщо це буде довгий перелік «бездар» і «невігласів», тікайте від нього, радить колегам Норбеков, бо наступним «нездарою» будете Ви.
Та, воно не треба й про лікарів питати, достатньо запитати у навіть не зовсім і близького знайомого, як його здоров’я. Американці вітаються один з одним фразою, що у дослівному перекладі звучить «як почуваєтесь?» У нас такі питання один одному задають або псевдо хворі (ті, кому й самому про болячки поговорити треба), або хіба що камікадзе. Адже у відповідь вірогідніше за все можна отримати перелік діагнозів (див. вище), або довгу й докладну розповідь про страшну, невиліковну, невідому лікарям хворобу, про яку знають тільки автори газети «Порадниця» чи «Бабушка». А американці на своє привітання відповідають «О`кей!» – «Чудово!» Що вони розуміють у житті, ці американці! У нас так відповідати ні в якому разі не можна, – зурочать!
Знавці стверджують, що психологічна залежність від хвороб з’являється у людини у дитинстві. Зайняті побутом і роботою батьки, нажаль, виявляють найбільшу турботу про дитину під час її хвороб. Тоді і мама по голівці гладить і теплими губами лоба торкається. Тоді й тато носить закутану у ковдру дитинку з наліпленими на спину гірчичниками і рахує до тридцяти, десять раз повторюючи «двадцять дев’ять – двадцять дев’ять – двадцять дев’ять». Маля упивається батьківською любов’ю, і іншим разом, коли у нього виникає потреба у цій любові, починає покашлювати або жалітись на хворий животик. І так – не раз, не двічі. Залежність – обернено пропорційна: чим менше любові, тим більше симулювань хвороби. Ми швидко виростаємо, стаємо батьками, однак, усі ми родом із дитинства. Не звертає уваги чоловік чи жінка, – як найшвидше цю увагу привернути? Ну, звичайно ж захворіти! Захворіти сильно, голосно переповідаючи усім друзям і сусідам про свої болі у присутності винуватця. Хай знає, «редиска», що він накоїв, кого, смертельно хворого, ігнорує!
Це, так би мовити, особисті міркування. Є у нашому повальному захопленні хворобами і міркування іншого масштабу – соціальні. Серед постійно й голосно хворих найбільша частка – люди середнього та старшого віку, тобто ті, кого виховувала радянська формація. А там було так: лікарняні листи оплачувались, путівки у санаторії та будинки відпочинку давались хворим за безцінь. А от премій та заохочень тим, хто не хворіє майже не було. Тим більше у санаторій їм призові путівки не давались. Стало модно й вигідно хворіти. Та й лікарі отримували зарплатню за, даруйте, хворих, а не за здорових і вилікуваних людей. Виліковувати було у соціальному масштабі невигідно. Кажу, у соціальному, бо були на світі й є до цього часу лікарі від Бога, ті й задарма лікуватимуть, бо дано їм, не можуть інакше. Та ті голодними не будуть, люди все-таки у нас вдячні і професіонала від невігласа відрізнити вміють в разі справжньої хвороби.
А справжніх хвороб у нас вистачає. Постійні стреси, неякісна їжа, брудна вода та повітря спричинили катастрофічне погіршення здоров’я особливо у молодших поколінь. Зараз, нажаль, не первина, коли бабусі при обстеженні виявляються здоровішими за онуків. То чи варто звертати увагу на тих, хто полюбляє, м’яко кажучи, перебільшувати? Варто, бо то біда!
Як не важко про це говорити, але на тлі масового спекулювання хворобами ми розучуємось шкодувати справжніх своїх хворих, вся країна поринула у якусь хвилю байдужості до людей з невиліковними, тяжкими захворюваннями, до старих, до інвалідів. По справжньому хворі люди не люблять розповідати про свої хвороби, їм до голови не приходить цим хвалитись, – бо це страшно і боляче. Та й не хочеться, адже ніхто все одно не слухає, кожен намагається перебити і розповісти про своє, хай навіть уявне. Хіба ні?
Інша біда – на нас дивляться наші діти та онуки. Дивляться та засвоюють таку лицемірну, давайте будемо називати речі своїми іменами, манеру поведінки. Їм буде важко адаптуватись в умовах іншої, більш здорової ментальності, – ніде у цивілізованих країнах люди не говорять про свої захворювання «між іншим», це непристойно. Хвороби прийнято лікувати, а не хвалитись ними, – і це логічно.
Третя біда, це те, про що лікарі вже не просто повинні говорити, – кричати. Багато хвороб – навіяні, вони починаються з того, що ми умовляємо свій організм: «Ти хворий, ти хворий, ти хворий!» «Так, – погоджується він, – я хворий!» І починає хворіти. На справжні-справжнісінькі хвороби. І тут уже не до розмов.
Проблема, що породжує таку нездорову атмосферу в суспільстві, проста й вічна, як світ. Нам усім не вистачає уваги і любові, ми почуваємось у цій країні нікому не потрібними, забитими й покинутими напризволяще. Нас не навчили у дитинстві зайняті побудовою комунізму мами і тата: те, що бажаєш отримувати, треба віддавати. Хочеш отримати увагу – будь уважний бодай до найближчих своїх, потребуєш любові – віддай комусь і свою любов, і турботу, не на словах віддай, – на ділі. Це ж не так важко зробити. І тоді любові у світі буде більше, а хвороб (справжніх хвороб!) менше. І може нам усім буде затишніше у наших домівках, містах, країні. Просто кожному треба почати першим.
1.12.2009
ID:
236457
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.01.2011 15:58:07
© дата внесення змiн: 23.01.2011 15:58:07
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|
