Настав ще один день. По суті, він такий самий як і всі інші. Заклопотані люди поспішно одягають маски, для того щоб приступити до своєї щоденної гри в театрі під назвою «Життя». Виглядає так, що наче кожен із самого початку був приготований для своєї ролі, яку бездумно виконує. Бездумно, але пристрасно, віддаючи усі емоції, сили та почуття, поглинаючись з головою у круговерть подій. Змінюються актори, оновлюються декорації, а театр продовжує жити, показуючи все нові спектаклі, поставлені невидимим режисером.
Прокинувся і ловлю себе на думці: «Чию ж роль виконую я?». Хочеться зірвати маску і показати світові власне обличчя. А де воно? Чи не втратили ми свою первісну сутність, вправно ховаючись за штучними масками? Годі чекати на відповідь. Продовжує цокати годинник, з похмурого зимового неба продовжують сипатися сніжинки, кожна з яких унікальна як і всі ми. Кожній з них потрібно пройти свій винятковий шлях і упасти на приготовану землю. Театр живе і процвітає. Продовжують кудись снувати актори, але час зупинився.
Починаю звертати увагу на унікальність цього дня, як і взагалі кожного. Може додати яскравіших декорацій? Поставити свій сценарій? Приміряю щоразу іншу маску, а своєї нема. Вже немає жодного бажання повертатися в цей сон. Є тільки безмежний світ і свобода!