|
«…Если тебя нет…» С. Козлов
Наче молитву, вона повторює свої-їжачкові репліки з цього діалогу… іноді плаче… Бо зараз її і справді немає… «а если меня всавсем нет?» ... ніде немає… ні вдома, у її містечку, ані тут… що робити, коли тебе немає, «всавсем» немає, ніде і ні для кого, а насправді - ось ти - є?
Хто і що ти? Згусток минулого? Жмуток світла, жменя зернин спогадів?... Карта з відбитками усіх, хто пройшовся твоїм життям…
«… Если тебя нет, то и меня нет…» лише ця фраза завжди насторожувала його в діалозі… попри всю тверезість взаємин з життям і долею, йому завжди хотілося щоб було так, як він повторював їй замість тієї фрази: «ти есть, и я есть. Ясно?!»
А зараз… немає її. Він вже признався собі, що її немає в нього… і те, що вона десь є, практично дорівнює її «всавсєм нєт»…
Але тієї миті він зумів зізнатися собі, що та фраза виявилась правдивою, що його немає. Немає без неї.
Сам того до кінця не усвідомивши, він, наче риба - повітря, вихоплював кожен спогад про неї… лишившись наодинці, лихоманково перевертав пам’ять запилюжених електронних носіїв, вишукуючи її фрагменти, її емоції… та на жаль, залишилося так мало… колись, щоб забути, він стер усе… та хіба ж це допомогло??? Та тепер комп’ютерна пам’ять показувала то змах її волосся, то фрагмент руху лівої долоні, то знайомий шалик на тлі чиїхось облич… то по-хлоп’ячому закинуті ноги на другому плані, що дивним чином вмістилися в кадрі…
Якби на клавіатурі з написом «життя» були би клавіші, якби та клавіатура існувала, замість «контрол-альт-деліт» на ній були б чорні діри… та марно… тому ніякого управління долею нам не дано.
… певно, тому, що кожен програму із розширенням *.dolya творить сам…
=================================
Згадався кінець серпня… так спливало їхнє перше літо… димними туманами над містом десь унизу, гарячим сонцем при заході і теплими обіймами трав… як зараз… За цей час він всюди її шукав… він обійшов всі їхні місця… та там не було згадки про неї… Так само, як не могла вона знайти нічого буквально тиждень до цього, коли приїздила по знахідки на острівцях пам’яті…
Зараз вона заглядає в саме серце малинового заходу, що котиться між лісом сателітарних антен… Треба бути щасливою вже тим, що живеш на останньому поверсі і знаєш як вибратись на дах… тільки тут жодної травинки… вона скучила за серпневим запахом трав… солодким і стиглим…
Він проводить черговий захід з гори, сховавшись у травах. Заплющує очі… підступно тисне на груди бажання тримати зараз її за руку… Тоненька цівка сигаретного диму пурпурно здіймається догори… колись вона облила його водою – отак належачи, при заході… а зараз так сухо… несвідомо проводить долонею по футболці…
На даху перекидається пляшечка мінералки… вона довго розглядає краплі на долонях, мовчки дивиться на рожеві відблиски дня у вікнах, поки вітер висушує мокру сукню і три сльозинки на щоках…
мовчання... прозора краплинка висихає на щоці...
«...я тут, чуєш? Тут… я є, і ти є, знаю, ти є… як інакше???»
мовчання... зникає остання цівка диму...
«...Тут пахне нашим спаленим літом… один я його не спалю… де ти? якщо нема тебе, куди подітись мені?»
ID:
233725
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.01.2011 01:47:32
© дата внесення змiн: 16.01.2011 13:36:51
автор: Рені
Вкажіть причину вашої скарги
|
