Не втекти мені від провини
І від голосу твого пророчого,
Не сховатися від прокльонів,
Хоч і рвусь, ніби схиблена, у височінь.
Я давно вже вигнанка,
Я сама геть пішла з дому отчого,
Не поможуть прощення твої.
Я собі не простила…
Ну а втеча затягує, як ріки бистрінь.
Не втекти мені від цього часу.
Не сховатися від натовпу.
Я себе загубила давно серед брехливих пустих слів,
Й силу свою в безнадії давно уже стратила,
В безнадії твоїх чорно-білих пророчих снів.
Може час вже подумати і в гонінні своєму спинятися?
Бо так хочеться стати у зграї натовпу білим вороном…
Та не буває чудес…
Не дано було такому статися:
Відлітаю я круком чорним, та до того ж не в рідну сторону…
І тікаю знову з землі та в осіннє небо.
В небі грози і бурі – то твій гнів – він шукає мене,
І, мабуть, давно спинитися, здатися треба,
Але біль мій ніколи уже не мине.
Розумію, що ти – провалля, і маниш мене з висоти,
Щоб упала в твої я смертельні тенета…
І чому у думках і у мріях, моїх лише заборонений ти?
Чи ти був? Чи ти справжній? Не розгадаю цього я секрета…
Знову снишся…
Але я стала тебе чомусь забувати,
А, може, я і не знала зовсім тебе?
Мабуть, я самотня… І нащо собі брехати?
Навіщо обманювати себе?
Знаєш, чомусь вже давно пропало моє натхнення…
І кому знов писати?
Тим, що будуть? Тим, що є? Що були?
Я вже не знаю тебе, тільки в снах твоє ймення:
Його шепоче земля, і співає бистрінь води.
І сміються зорі безжалісно наді мною,
Лиховісно шепочуть до місяця, і змовкають враз.
О, вони пророкують, що буду довіку з тобою,
Не рахуючи всіх прокльонів твоїх і образ.
Але ж біль від образ тих ніяк чомусь не мине.
І я знаю, що без мене ти – просто людина,
А зі мною – всесильний бог.
Ну а зорі торочать лише одне:
Як я не тікатиму, та ми знову будемо вдвох.
І весь світ навкруги повторює єдину фразу,
І навіть небо шепоче одні і ті ж слова…
І я згадую це прокляте кохання одразу,
І від слів тих хмеліє моя голова…
А берези шепочуть до вітру тихо,
І дорога озивається до них відлунням кроків:
«Він шукає її, він зробив помилку. Хай пробачить…
Він шукає її вже тисячу років…
І нехай колись перегуками тиші нічної,
Переливами, блисками зір
Він прокляв її. Але більше такої
Не знайти йому, ні, не знайти!
Може десь там, за океанами,
За громами і шумом вітрів
Він зустріне її за туманами
Своїх сивих безумних снів…»
І історію нашу вже знає всесвіт,
І кричить її на кожному кроці тише,
І я не знаю, як з тягарем цим на серці жити.
Я тікаю, а він мені в спину дише…
… Ну, нехай шукає, може й зустріне,
Та я знову від нього піду…
Він – прокляв мене? Та він сам – прокляття,
І несе лиш одну біду!
Знаєте, я в гонінні своєму сама загубилася:
Не знаю вже хто я, звідки й куди прямую.
Закриваю очі, й знову згадую, як ми любилися,
Забути хочу, та його клятви я знову чую…
Чуєш! Де б ти не був – я не хочу з тобою бачитись!
Мені так набридло тікати від самої себе…
Знаєш, ти теж маєш спинитися
І не мені, а собі пробачити…
Пробач. І прощай, бо я створена не для тебе…
ID:
233842
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 09.01.2011 18:01:48
© дата внесення змiн: 09.01.2011 18:02:37
автор: Ірина Трофимець
Вкажіть причину вашої скарги
|
