Подих дощу
Ми йшли разом. Я і дощ. Наздогнав він мене якось непомітно, жаль— я пропустила його народження. Великі краплі легко торкались мого обличчя, здавалось, він ніжно пестить мене, цілує у щоки.
Ми довго гуляли разом вечірнім містом. Він так щиро і ніжно щось мені розказував. Я його розуміла. Він самотній. Тому, мабуть, пристав до мене, бажаючи розповісти про свої таємниці, або просто потеревенити про що небудь. Я його не відігнала, як це робили тисячі інших перехожих. Вони відштовхнули дощ своїми парасолями і капюшонами, залишили самотнім.
Згодом ми настільки зрозуміли один одного, що здалось, ніби давні друзі, хоч я раніше не любила дощу. А тепер ми були разом. Дві споріднені душі. Я відчувала себе частинкю його, була краплиною, чистою і прозорою. Ми йшли. Вулиці міста порожніли, засвітилися ліхтарі, а наша бесіда не вщухала
Він розказував про своє невтішне життя. Я розуміла: каплі дощу—це ми. Чи одинокі? Не знаю! Ми так само сподіваємось, як і вода, потрапити на прозоре скло, а не в багнюку. Але коли здається, що прямуємо в майбутнє, краще життя, насправді ж падаємо в нього, інколи так низько, що не можемо піднятись і похвалитись своїм прозорим, як дощ на склі, сумлінням.
Я втішаю дощ. Він плаче. Плаче небо. Але ж тепер я вже не хочу розуміти його, підтримувати. Мені набрид мій співрозмовник. У душі—я людина дощу: така ж, як і всі зрадлива, непостійна, як вода.
Та дощ не вщухає. Я чую його, він грає сумну мелодію. Я полюбила ту музику. Я люблю дощ, бо десь серед мілійонів краплин є одна моя. Я знаю, треба очистити її від бруду, і жити, просто жити, текти течією—адже я людина дощу.
ID:
230589
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.12.2010 23:43:31
© дата внесення змiн: 22.12.2010 23:44:28
автор: Самотя
Вкажіть причину вашої скарги
|