Тиша... Тільки шаленний грім час від часу нагадував про зливу, що охопила спустошені вулиці міста. Вона мовчки сиділа біля височенного вікна, ковтаючи сльози і придушуючи той відчайдушний крик серця, що так і виривався із грудей. Поміж густих мокрих повік виднілась його постать. Крок..
... Другий... Серце охопила нестерпна біль.
Здавалось ці секунди були вічними. Граціозно обернувшись, він побачив в її очах ненавись та злість, що коштувало їй надзвичайних, неземних зусиль. Сумнів... В її очах промайнула іскорка болю. Він запевнив себе, що це всього лише марево. Його тремтяча рука доторкнулась до дверної ручки.
Звук скрипучих дверей вже ледь-ледь доносився до її
свідомості. Здавалось, вона знепритомніє. Розум затьмарився, в очах потускнішало, тіло втрачало рівновагу... Легкий вітерець оповивав ї непорушну постать. Холод... Вона збагнула, що двері були все ще відчинені. Не роздумуючи, вона стрімко побігла до дверей.
Тиша... Не було ніяких ознак його присутності. Раптом до неї донісся знайомий голос. Тіло затремтіло від збудження. Надія не померла. Вона швидко озирнулась назад і... великі, як грона винограду, сльози покотились по її обличчю. Марево... Це було лише
марево.. Похитуючись вона підійшла до вікна. Година... Дві... Вона все ще надіялась його побачити. Черговий удар грому. Десь поміж хмар промайнула блискавка. Вона заплющила очі і промовила тихим, кволим голосом: "Гордість... Ненавиджу її..."
вообще-то это был конец.. он просто ушол.. хотя чувства
