4.
Наснився дощ. Кольоровий і теплий. Незнайомі вулиці, грубі кам’яні стіни. Хляпання босих ніг. Віддалений сміх. Дивний такий, знайомий… спізнення на поїзд. Дорога в гори… гори… барви за серпанками туману… вітер по шкірі… супер-макро-краплини на щоках… хотілось цілувати ті краплини, наче дуже хотілось пити. Снились сухі листочки і квіти між сторінок. Снились рівненькі літерки. А текст не відчитувався. Загадка. Карта вічності… Були усміхнені обличчя. Чужі і добрі. Тінь, теплий присмерк. Тінь долоні. Долонь. Дотику.
Вона посміхнулась крізь сон.
Він не розкриваючи повік, зробив автоматичний жест…і прокинувся. Поряд не вона. Звично. Сумно…
Попереду – дорога. Когось потрібно доганяти. Страшно згубитись. Ніколи не бувавши в горах. Але тим часом зринає в долонях тьмяне, ледь тепле сонце. Втираєш долонями від роси, наче яблуко. А на скронях уривки туману. Знов закрадається неспокій – туман ховає того, за ким слід прямувати.
Прозора хмарка диму в морозяне повітря. Вже третя цигарка. Йому не спиться. «Ти чого? Спати йди, завтра дорога»
Вона перевертається на інший бік. Зворушливо обіймає подушку. До світанку недалеко. В невимкнених навушниках – Коельо: «найтемніша година Вашого життя - перед найпрекраснішим світанком»… знову снились гори.
Передсвітанково дрімає дорога. Листя мокре і вогке – в долонях… навіщо йому воно – невідомо, та він несе його, наче карту. Карту вічності. На двох...
Повіки ще зімкнуті, на чолі – три зморщечки… так над ранок, він вкотре дивиться своє кіно про неї. Єдиний вимір, де вона не перестає існувати. Довше б тепер не прокидатися… ще супер-макро… губи… знайома посмішка в кутику… тремтіння вій… зараз відкриє очі… титри. Наближається лункий звук. Невже наздогнав її поїзд? Звук все ближче. Будильник. Будильник вперто просить прокинутись. За ковдру смикає пес. Вставай.
Тонке зап'ястя випинається з-під ковдри, поволі потягується. Кілька хвильок тиші. так вона збирає себе докупи. Малює щоденні плани. Проектує воскову маску. Усміхатись. Кудись їхати. Жити.
