Ти уяви - твої кошмари
Враз перетворяться в життя,
У те, чого давно не знали,
У те, від чого не тікали
І не ховались в забуття.
У те, чим жив і дихав дух наш,
У листя осені-зими,
Ти зрозумієш, що те сталось,
Чого вже здавна ти боялась,
Та не зізналася й собі.
Що той, кому ти віриш вічно
Ховає душу у очах,
І заспокоює твій страх
У чаюваннях запівнічних...
Що все, заради чого билась
Ти до кінця, на що молилась
Чим плавила і лід, і сталь -
Згоріло в пристрастях одвічних,
Може, на щастя, мо на жаль...
Мабуть, я вир*док останній -
Що не кажу чи що пишу,
Що чую, бачу, відчуваю,
Повітря з солодом вдихаю,
Що не розкидую я гній
По білім світі. Наші діти,
Мабуть, не зрозуміють нас...
Та що там діти - вся спільнота,
Самовдоволена голота
Засипле каменем дощів!..
І тихо правду ми шукаєм
У міріадах ночей й днів...
Ми ніби звірі: хто й на кого
Кидається - не розберем...
Ми рвем, кусаємо, живем,
І, хоч забули вже про Бога,
Та все ж по лезу неба йдем...
Чом засмутилася, небога?
Можливо, то про тебе все?
Ріка життя лай*о несе
А я римую, і до Бога
Забуть вас/ти прошу про все це.
Це просто лихоманки шмат,
Брехні кусок, наклеп, образи...
Самовдоволення й екстазу
Я повний зараз; входжу в смак.
Це правда, бідна, чи не так?
02.04.2010
ID:
214323
Рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата надходження: 04.10.2010 17:24:31
© дата внесення змiн: 04.10.2010 17:24:31
автор: Akademik
Вкажіть причину вашої скарги
|