Я до тебе не йшла – летіла,
дню непізнаних мною згуб.
Впало серце на гострий зруб
розпечатаним словом з губ,
і душа розітнула тіло.
Я летіла отак не раз -
породілля була й убивця,
я шукала своє обличчя,
як шукають одвік скарбниці -
відшаровують з пласту пласт
попелищ, руйнувань, часів,
квітувань, знемагань та істин,
щонайвищу вершину змісту
з перестиглим від болю вістрям,
що не вийшло з тугих пазів.
Ронить смуток осінній лист,
вітер з хмарами в небі грає,
в дощової сльози на грані
на знекровленій в барвах рані
догорає холодний ліс
в повний зріст.
Сподіватись втекти на мить,
хоч на мить – у привілля пущі,
в дику гавань, де гальку лущить
хвиля з хвилею невсипуща
де туманом трава димить -
душу вмить.
А над нею примітна ледь
тінь розп’ятої небом птиці,
що із тишею наодинці
рос цілющих шука напиться,
заворожує співом лет.
Пахне мед.
Отуди б, а можливо, й ні –
може є десь місця миліші –
пересидіти б там, як в ніші
дні негожі, аби тепліше
стало світові і мені -
навесні.
Такий стиль віршування, якщо мене не зраджує пам"ять, перша впровадила леся Українка,
навіть, якщо й ні, то Вам всеодно вдалося продовжити цю (назву так "традицію")
Omega відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
