Дисципліновано вставши, ти ховаєш задубілі пальці до кишені, хукаючи і озираючись. Психологічно неврівноважений, як ніби щось маєш сховане у своїй душі. Щось таке, що важко сприймати іншим, які тебе оточують. Вслухаєшся у звуки.. Десь далеко септакордами озивається бас-гітара. Ти пристрасно вдихаєш той аромат і просто таки не знаєш-септакорди на басу-то міф, чи реальність?
Ти ідеш на той запах. У галереї мистецтв, на другому поверсі хтось грає джаз.. Мм, який він тобі приємний на дотик і гіркий усередині, ну зовсім як ти сам. Стоїш під вікном кафе, де лунає музика і замуровано ховаєш свій відчай у ті звуки. Сніг барвить твоє тіло, твою холодну курточку і холодні пальці. А ти слухаєш „Тук-тук” - додаєш, прицмокуючи язиком, м’явкаєш... Лаєшся, клацаєш пальцями. Потім в такт відкриваєш і закриваєш двері. Плигаєш на рипучий сніг і розводиш на сленги слова, розспівуєш на„ тірі-та-рурі дем...дібі..дау...оує..”- в манері джазових виконавців . Дарма, що люди лишень посміхаються, не дивлячись на твої пристрасті – у цьому місті досить багато таких диваків, як ти. Тебе п’янить не гаряче вино, що струмом біжить із вікна, і навіть не гаряча кава, що сьорбає якась досить банальна парочка закоханих. Тебе п’янить глінтвейн музики. І ти піддаєшся, розриваючи себе на сотні частин, щоб кожна могла співати свою партію у цьому хаосі. Твоя симфонія – у психоделічному баченні. Ти –то і є твоя мікрофлора музичного сприйняття. Ти - хаос. Ти - музикант. Ти - творець. Ти-людина. Ти-арфа. Ти-орган. Ти.... Це просто ти...і КРАПКА!
