Десь поблизу сюрчав цвіркун. Я завжди думала, що цвіркуни вдень сплять, але, вочевидь, помилялася. Сонце пекло у голову і перед очима, у такт навколишнім звукам, розпливалися кольорові кола. Ти мабуть сидів навпроти. Або тебе не було. (Не можу сказати напевне, зараз я ні в чому не впевнена.) Якщо ти все ж таки там був, то ти розмахнувся і вдарив мене долонею по обличчю. (Принаймні, мені так здається.) Ось так, легко і просто. А потім сидів і дивився мені в очі. Чи, може, розвернувся і пішов геть. Але це не суттєво. Бо, у будь-якому разі, я кинулася до тебе, схопила за руки і почала вкривати твоє обличчя поцілунками. Ти мене відштовхнув. Це, мабуть, єдине, у чому я майже зовсім упевнена. А потім… Я не знаю, що сталося далі, все немов у густому сірому тумані. Коли я думаю про подальші події, то часом мені здається, що ти знову вдарив мене і пішов геть. І цього разу я вже не змогла тебе зупинити, лише стояла та дивилася, як ти зникаєш у далині. А іноді я ніби пригадую, що ти таки дозволив мені вимолити у тебе поцілунок у відповідь. А може, ти все ж таки взяв камінь і розтрощив мені ним голову?
