Коли я нарешті відкрила очі, то побачила десятки Адріан навколо: вони посміхалися та плакали водночас, вони так щиро раділи моєму отямленню. Я намагалася посміхнутися їм у відповідь, та не змогла: біль, немов маятник, передав сигнал у мозок і я свідомо передумала показувати зуби. Чому вони усі зібралися саме сьогодні? Краще б ходили одна за одною й не дихали моїм вже й так затхлим повітрям. Кожна припхалася сюди з якоюсь своєю метою, адже не з жалості вони тут. Ось, Адріана №1 сперечається з іншим на тему :"Я зостанусь з нею, а ви всі йдіть гуляти геть!". Так смішно за цим спостерігати, й я на хвилину майже забула у якому становищі лежу зараз у невідомому місці невідомо де. А й справді, де я ? Я знаю, як мене звати, розумію, хто навколо(майже). Ось - білі стіни, ліжко з чистим простирадлом та твердою(шозанах?) подушкою. Мабуть, лікарня, мабуть, я хвора.
Поки я тут веселилася із своїми думками, Адріани, точно струя води з душа, побігли наввипередки до мене й по черзі стали виціловувати моє змарніле обличчя. І тут я зрозуміла, як сильно їх люблю. Вони-частина мене, а може й навпаки... Але що це все в біса значить? Чому я лежу в лікарні(сподіваюсь, що ще не вмерла), та платонічно зізнаюсь у коханні десяткам себе? Тут я вирішила встати, та раптово побачила свої руки : здерта шкіра, засохла кров, багато, багато рубців. Заглядаю під простиню, моє тіло...це вже не тіло. Що зі мною?.. Не вспіла я й сплакнути по своїй втраченій долі, як побачила, та і відчула, найдивніше у житті: усі мої «подружки» відійшли десь метрів на 10 і з розгону одна за одною побігли на мене! «Що робити?Тікати?Куди?!»,подумалось мені, але що я могла вдіяти? Мабуть, мої широко розкриті очі та жалісний вигляд аж ніяк не збили це стадо атлетів з пантелику, адже ніхто й не подумав зупинитись. Поки я з жаху там щось собі вигадувала, Адріани зі швидкістю шаленого пропелера, стрибали прямо в мене. Я відчувала, як їхні бездушні тіла внідрялися в моє нутро, та не могла зупинити цей потік. Я чула якісь голоси, відчувала нестерпний біль у трахеях чи бронхах, я точно не знаю де там що в мене розташовано. Раптово – все скінчилося. Я поворухнула кінцівками, не мала ніякого дискомфорту від втручання цих дівчат у моє тіло. Я дивлюсь на руки- від рубців та шрамів не залишилося ані сліду, кров стерлась, почуваюсь прекрасно. Може, мені це наснилося? Я обертаюсь навколо, все та ж кімната, те ж ліжко, та ж тверда подушка, але чому грати на вікнах? Це не тюрма, 100 %, але чому є грати?...
- Бідна дівчинка, помирає в психлікарні… вона ж ще така молода, шкода.
- Не жалій цих жалюгідних створінь, вони викликають нудоту та і все одно їм: ця, та й інші вже давно нічого не відчувають.
Адрі К.
ID:
186689
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.04.2010 17:34:35
© дата внесення змiн: 28.04.2010 17:34:35
автор: Adriana K.
Вкажіть причину вашої скарги
|
