Спілкувалась про життя і смерть, про страх смерті…Що нас чекає ТАМ?
Зараз я знаю ХТО мене ТАМ чекає!!!
Просто хочу поділитись "досвідом" зі свого життя. Страх смерті переслідував мене ще з дитинства. Пам'ятаю, як від цього все в мені ціпеніло, я зривалася з ліжка з криком:"Мамо, я не хочу вмирати!!!" Мама заспокоювала мене, як могла і "це" відступало... Але цей страх переслідував мене у всьому: я боялася бути сама вдома, боялась темряви; засинаючи, натягувала ковдру на голову, "ховаючись" від страхіть, що були повсюди. І ще був страх висоти... Чомусь пам'ятаю сон (він снився мені не раз...) з дитинства, де я падаю у прірву і це падіння настільки реальне, що, здавалось, розірветься серце.
Хочу зауважити, бо в моїй розповіді це важливо, що я зростала ще за часів "атеїзму". Мій тато був переконаним комуністом. Бабуся ходила до церкви, але їй було строго заборонено говорити внукам про Бога. В школі нас навчали, що Бога немає. І я думала, що вірити в Нього--це дуже погано! Мамине серце було для мене таємницею... Лиш одного разу , розповідаючи про бубусю, з якою вона лежала в лікарні, мама назвала її сестрою во Христі. Я тоді нічого не зрозуміла.
Коли мені було 11років, мама померла. Покійників я дуже боялася, тому до гробу, де лежала мама, навіть близько не підійшла. І скільки мене не вмовляли, не змогла навіть торкнутись до неї, не те щоб поцілувати... За мамою я дуже-дуже сумувала. Особливо важко було вночі. Мені здавалось, що вона кличе мене. Я заливалась сльзами і страх пролазив у всі куточки моєї душі. І я нічого не могла з цим зробити. Не пам'ятаю, скільки я так мучилась... А потім мені приснився сон. Це був дуже дивний сон, який залишився зі мною, як частинка мого реального життя...
Сон про маму
Ніби я у нашому садку. Сад засніжений, але чомусь дуже тепло. Раптом я розумію, що це не сніг, а просто квітнуть дерева. Радість переповнює моє серце. Я починаю підстрибувати і несподівано… злітаю!!! І мені зовсім не страшно цієї висоти. Я лечу над садком, над подвір’ям, над провулком. Якісь люди йдуть там внизу. «Дивіться, я лечу!!!»—але їм нема ніякого діла до мене. Потім я бачу, що хтось також летить попереду мене. Плаття квітчасте і таке знайоме.
—Мамо!!!—гукаю я.
Ще мить і ми — поряд! Вона бере мене за руку і ми летимо разом. Я нічого не питаю. Просто нема ніяких питань. Мама. Політ. Квітучі садки під нами. Височенне голубе небо, наповнене ароматом квітів… Цей політ дуже довгий. Але він враз закінчується. Ми зависаємо в повітрі.
— Донечко,— говорить мама, це — границя. Далі я полечу сама. До зустрічі!
Вона обнімає мене і летить далі, ніби великий прекрасний метелик. Скоро вона перетворюється в різнокольорову краплинку і зникає зовсім… Я розгублено дивлюся їй услід.
Я не хочу розлучатися з нею!!!! Не хочу!!! Не хочу!!! Я дуже люблю її... Я не бачу ніякої границі, просто навкруги чудове небо, в якому я можу літати! І я пориваюся вслід за мамою… Але якась невидима стіна дуже лагідно відштовхує мене назад. І знову я пориваюся за нею. І знову якась невидима стіна м’яко та лагідно відштовхує мене. Я роблю третю спробу. І невидима стіна знов відштовхує мене, враз заповнюючи моє серце радістю і незрозумілим спокоєм. Я заспокоююсь.Я повертаюся додому. Я більше не сумую за мамою. Я знову лечу над квітучими садками, вдихаючи аромат квітів, височенного неба і незрозумілої радості… З висоту польоту я бачу свій провулок, садочок, будинок… Я вдома…
І після цього сну кудись зник смуток за мамою. Вона мені більше ніколи не снилася. Лише через багато років я зрозуміла, що то САМ Господь по Своєму милосердю лікував душу маленької "атеїстки"... І тепер я маю надію на зустріч з мамою біля ніг Христа.
А страх смерті? Він спочатку теж відступив, але потім повернувся ще з більшою силою, а інакше й бути не могло, бо я бігла у життя своїми дорогами, горда, самовпевнена, не тільки не згадуючи про Бога, а ще й осуджуючи будь- який прояв віри... До страху смерті ще приєднувалась депресія і небажання жити. Це було, як лещата: з одного боку--страх смерті, а з другого-- тупа безвихідь, від якої не хотілося жити.
Мене трохи "попустило", коли я вийшла заміж, народилась перша донечка. Чоловік "носив мене на руках", справді допомагаючи у всьому... Але якщо він кудись їхав на кілька днів, на мене знов насувався страх і депресія.
Коли народилась друга донечка, були ускладнення зразу після родів, і коли мені дали наркоз, це було оте жахливе падіння вниз, у прірву,у безодню, як ото в моєму дитячому сні. Ну, потім я про це намагалась не думати, донечка була здоровою і все пішло своєю чергою... У нас народились ще синок та донечка. Діток я любила, але були й три аборти... Робила це, виправдовуючись, бо так роблять всі, і такі життєві обставини... Після третього аборту я захворіла, сказали, що треба робити операцію. І отут вперше прийшов не страх смерті, а "страх" того, що я відмовилась від трьох своїх діток і не дала їм змоги народитись у цьому світі. Я почала роздумувати про суть життя, про Бога, про гріх...Перед операцією, я стояла в коридорі; була якась затримка, і знов навалився отой страх смерті. І хоча мені накололи, все, що було потрібно, мене колотило так, що аж цокотіли зуби. І тоді я вперше у своєму житті помолилась двома простими словами:"БОЖЕ, ПОМОЖИ!!!" В одну мить страх кудись подівся, зуби перестали цокотіти, просто прийшов спокій!!! Це була моя перша молитва, на яку Господь відповів... Почалась оперція, мені дали наркоз і знову це було жахливе падіння вниз,у безодню..., але враз падіння закінчилось, так, ніби мене підхопили якісь руки... А після операції на моїй тумбочці лежала книжечка "Євангеліє від Матвія", така, як для дітей з малюночками. Цю книжку принесли читати моїй сусідці по палаті. Словами важко вимовити, як мені захотілось її прочитати. На мою привелику радість "сусідка" дозволили читати книжечку. Читала, молилась, думала. Було велике бажання жити. Одужання приходило щвидко...
Потім я ще народила трьох своїх діток. Хоча лікарі категорично настоювали на абортах. З кожним роком ставало все важче, бо чоловік став гуляти і пити, дуже ображав мене і дітей, а моя душа вже шукала Бога. Починала ходити у церкву, до сповіді, до причастя, але страх смерті, депресія і небажання жити накочувались знов і знов. Одного разу на сповіді я сказала батюшці, що чоловік дуже п'є і ображає мене та дітей. "То розводься!"--почула я від священника. Ця відповідь мене просто шокувала, бо я пам'ятала, що читала в Евангелії, що Ісусу вчив, що розводитись--то гріх. Більше у церкву я ходити не змогла, періодами то читаючи Боже Слово і молячись, то знов забуваючи про Бога... Моєму найменшому синочкові було 2 роки, коли мені треба було робити ще одну операцію. Перечитувала 10 заповідей і розуміла, що не виконала жодної... Каялась, не маючи розуміння, чи прощає мене Бог чи ні; і знов починала себе докоряти, не могла себе саму простити. І отой "страх смерті" знов заповз в мою душу. Операцію більш відкладати не можна було. Я мовчки (з жахом) наближалась до операціії( до смерті!), повіддавала борги (що змогла), з дітьми прощалась, не маючи надіїї, що їх вже побачу. В лікарні до операції мене готувала кілька днів. Понаписувала дітям та чоловікові прощальні листи. І запихала в голову якісь фантастичні книжки, щоб ні про що не думати. Одного дня в палату на денний стаціонар прийшла жінка з Біблією в руках. Ми довго розмовляли, було таке відчуття, що ми знайомі багато років... Говорили про Бога, про віру, про все... Але я не зізналася їй, що боюся(!!!) померти під час операціїї, що просто жахливо боюся смерті. Їй вже зробили всі аналізи і процедури, а миніяк не могли наговоритися. І от вже стоячи біля дверей вона сказала мені:
" НЕ БІЙСЯ!!! ТОБІ НЕ ТРЕБА ВМИРАТИ ПІД ЧАС ЦІЄЇ ОПЕРАЦІЇ. БО ІСУС ВМЕР НА ХРЕСТІ ЗАМІСТЬ ТЕБЕ!!! ВІН СПАСИТЕЛЬ ДЛЯ ВСІХ, АЛЕ Й ТВІЙ ОСОБИСТИЙ СПАСИТЕЛЬ!!!"
Я відчула, що в моєму серці щось перевернулось!!! Я зрозуміла, що БОГ знає про мене абсолютно ВСЕ, але Він прощає мене!!! Він не бажає мені смерті!!! І Він дуже хоче мені допомогти...
Страх смерті пішов геть і вже ніколи більше не повертався!!! Люда принесла мені Новий Заповіт і до операціїї я спрагло пила молоко Божого Слова. Готувалась, як не до операції, а до бажаної зустрічі...
Увечері мені дали жменю таблеток, щоб я заспокоїлась і змогла спати. Але я про них просто забула і спала, як мале дитятко на руках у мами... Коли почав діяти наркоз, я почула шум крил, які підіймали мене вгору. І я бачила мого Господа... (Але це вже інша історія...)
Я вірю в Живого Бога, Всемогутнього, Люблячого, Довготерплячого... Смерті я НЕ БОЮСЯ, бо вірю у вічне життя, яке подарував мені мій Господь Ісус. Я щиро вдячна Йому, що Він з довготерпінням вів мене через все моє життя до моменту мого щирого покаяння перед Ним. "Бог нам довготерпить,бо не хоче,щоб хто загинув, але щоб усі на вернулися до каяття"(2 Петра3:9)
ID:
175110
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.03.2010 21:34:44
© дата внесення змiн: 02.03.2010 21:34:44
автор: Галина Левицька
Вкажіть причину вашої скарги
|