Дивитися у даль, а бачити тебе…Ти розчинений у повітрі, а значить поряд, зовсім близенько… Моя свідомість – твоя. Моє тіло.. Воно теж, мабуть, тобі належить… Залежність… Та чия? Невже моя? Я ж була сильна! Ні, напевно, я була слабка… То ж слабкість – не любити, живучи. Я сильна лиш тепер, з тобою. Коли кохаю. Тілом і душею, свідомістю, єством. Я ладна все віддати. Й все тобі. Хотіла би усі слова зібрати: ласкаві, ніжні, тихі, голосні. Для тебе. Лиш тобі. У подарунок чи…точніше, як подяку. За життя… Бо я живу лише тепер. Бо я кохаю…
Не знаю. От сьогодні день: такий же сніжний, зимній і морозний, такий, яких я мала десь десяток. Подібних днів. Але сьогодні яскравіший сніг і сонце дивиться ніжніше. На мене. Твоїми очима. У мої очі. Якби цей погляд відчула зима, вона, мабуть, розтанула б. Такий він палючий, пронизливий, глибокий і теплий-теплий, навіть гарячий, люблячий. Якби я була зимою, я б кружляла заметіллю лише навколо твого будинку, скидала найкращі сніжинки під твої ноги, затуляла б твоє обличчя своїми долонями від лютого вітру. А щоранку на шибках свого вікна ти б бачив нові візерунки твоєї зими. Крихкі. Вразливі. Холодні. Мереживні. Сплетені дивною любов’ю.
Темною ніччю бігти навпомацки до мрії. Щоб боляче зіткнутися з нею у темряві. І відмовитися від…болю, але не від мрії. Проте…Спочатку був біль, вже потім – довгождана мрія. І вона варта того болю. Нестерпного. Тупого. Глухого.
Плакала.. Збирала сльози у долоні , хотіла розкидати їх дощем. Над сухою землею. Хоча…Так і не розвіяла. Спалила. Спалила спогад, як спалюють мертвих. Мій спогад став мертвим. Раніше все було мертвим. Поки не прийшов ти. І життя.
Стомлена насолодою… Впаду на білий сніг. І чекатиму тебе. Дивитимуся у даль, щоб там побачити тебе… А ти ж зовсім поруч! Скрізь…