Чи пам’ятатимеш мої вірші,
Усі, що написала через тебе
І той мовчАзний крик душі,
Що виливається з потреби?
Чи пам’ятатимеш мої уста,
І чи згадаєш мої очі,
Коли знов прийде самота
До тебе раптом опівночі?
Чи пам’ятатимеш моє тепло,
Що дарувала вечорами?
Чи збережеш оте п'янке вино
І почуття, що виникли між нами?
Не пам’ятатиму твоїх квіток,
Забуду всі вчорашні мрії,
Не викликатиму сумних думок
Я лиш кохатиму тебе в надії…́́
Щось особисте, не потрібно коментувати, мабуть...
У другій строфі краще, як на мене, звучало би "вуста".
Грайлива відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я рада усім коментарям: якщо людина вирішила написати, значить мій вірш викликав у неї якісь думки, емоції (позитивні чи негативні), а це вже для мене приємно!
Jest jeszcze taka miłość,
ślepa bo widoczna,
jak szczęśliwe nieszczęście,
pół radość, pół rozpacz,
ile to trzeba wierzyć,
milczeć, cierpieć, nie pytać,
skakać jak osioł do skrzynki pocztowej
by dostać nic
za wszystko...
Грайлива відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую... а українських слів для коментарів не вистачило???
і знову розкішно ( вже знаю як буде українською=).. такий загалом світлий образ винкикає, але проскакують нотки суму..але то і добре!! дякую за теплі емоції, які отримую під час прочитання!
Грайлива відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
коли його складала настрій справді був ностальгійний...
такі відгуки викликають не менш теплі емоції