Я знову і знову згадую ті давно минулі дні. Як і раніше облітає листя з дерев, так само по середах ідуть дощі. Я проходжу повз тролейбусної зупинки, де щодня, за будь-якої погоди, за будь-яких обставин щось таки та продається. Зупиняюся біля старенької, що торгує квітами. Коло її ніг завжди багато троянд, гвоздик, нарцисів, тюльпанів, жоржин. Але мені потрібні не вони. Мене ваблять білі як сніг, ніжні і витончені, величезні лілії. Вони неначе випромінюють тепло, ласку, ніжність. Мені так подобається дихати їх ароматом. Я купую цю величезну білосніжну хмару і вже збираюся йти, але повертаюсь. Вже вечір, а біля ніг бабусі ще п'ять букетів – троянди, жоржини, гвоздики. Я розплачуюся і забираю їх усі. Як завжди...
З цілим оберемком запашного різноцвіту сідаю в авто і їду додому. Мені подобається мій затишний будинок. В ньому завжди багато квітів. На фоні білосніжних стін вони виглядають немов вишивка. Я сідаю в крісло, милуюся ніжністю їх пелюсток. Хвилина, і я знову опиняюся там ... в тому далекому світі, в тих незабутих снах.
Ще підходячи до будинку я чую, як стукає її швейна машинка. І коли я відчиняю хвіртку, і коли відкриваю двері, я чую цей рівномірний стукіт. Я знаю – вона знову провела у своїй комірці за вишивкою увесь день, поки мене не було. І вночі, коли я лягаю спати, мені здається, що я знову чую цей рівномірний стукіт, але це вже не голки, це її кроки. Неначе вона всю ніч блукає будинком там унизу. Їй немає тут місця, вона всю ніч ходить з кута в куток, від вікна до вікна, від дверей до дверей. Або мені це тільки здається....
Я підіймаюся сходами нагору, до своєї кімнати і з кожним кроком чомусь все голосніше стає стукіт її швейної машинки. Неначе її сіра кімнатка знаходиться не внизу, а нагорі, десь поряд з моєю кімнатою. Я йду по коридору і проходжу повз Його кімнати. Там висить Його портрет, він займає всю стіну і краями неначе запливає на підлогу, стелю, інші стіни. Навіть з під зачинених дверей просочується край Його портрета. Я прагну йти якомога тихіше. У кінці коридору на маленькому журнальному столику, як на вівтарі стоїть кришталева ваза. Переливаючись на світлі своїми веселковими гранями, вона неначе кличе до себе. В обіймах крихкого, чистого як думки Бога, кришталю ніжатся величезні, як серце Бога білосніжні лілії. Вони немов відчувають, немов чують мої кроки, і здається всіма своїми листочками-пелюсточками, всією своєю тонкою душею хочуть обійняти мене своїм витонченим ароматом, зігріти і приголубити. Я відчуваю, як потоки їх теплого дихання входять мені в душу. І хоч у господині цих квітів ніколи не було очей, замість них зяяла нескінченна незряча безодня, дихання Її лілій - найтепліше, що було коли-небудь на землі. Але наступна черга монотонного дробу виводить мене з казки білих лілій.
Я спускаюся вниз до її сірої похнурої кімнатки, де вона вже давно чекає, перебираючи в руках пасма, мотки і клубки різнокольорових ниток. Сідаю на маленький, розміром у дві долоньки стільчик навпроти неї і спостерігаю за її рутинною роботою. Ось вона піднімає голову, і я помічаю на її щоках сльози. Немов краплі дощу на склі котяться сльози її щоками і перетворюються на маленькі намистини. Вона збирає ці сльозинки, що остигнули, зачерствіли, в кошик, де вже повно бісеру її сліз. Всі намистини переливаються ніжним перламутром, і від цього сам кошик здається якимось міфічним скарбом, скринею, повною золота і перлів. Я тихо підіймаюся і йду до великої, оббитої білим ситцем кімнати. У ній все біле – стіни, стеля і навіть підлога. А посередині кімнати, в самому її центрі стоїть велике, величне, немов трон, крісло. Я сідаю в нього і чекаю, перебираючи в руках краї білосніжної ряднини, граючи, складаючи його пасмами, мотками і клубками. Вона входить абсолютно безшумно, ніби пливучи повітрям, але я відчуваю її присутність. Я знаю, що зараз вона стоїть за моєю спиною. Я знаю, що зараз буде. Вона ласкаво гладить мене по голові, тріпає пасма мого волосся, заколисуюче мовчить. Вона знає, що я не зможу встати, я не зумію піти. Продівши нитку в тоненьке вушко голки, вона нанизує на нитку бісер. Один спритний рух м'яких, здавалося б, шовкових пальців і вона чіпко тримає мою голову. Тепер я не можу поворушитися, навіть якщо б дуже схотів. Навіть якщо б було боляче. Навіть якщо б було дуже боляче, я б не зміг піти. Її рука з голкою невблаганно тягнеться до мого обличчя, до очей. У мене перехоплює подих, але Що я...? Холодне вістря голки пронизує мої очі, проходить крізь зіниці, білок. Я відчуваю цей крижаний метал, але мені не боляче, я звик. Мені вже давно не боляче і не страшно. Мить – і кулька бісеру щільно пришита до моїх очей. Потім ще і ще. Намистина до намистини виплітаються на моїх очах візерунки, зливаються воєдино тони і відтінки. І ось вже розцвіли білою казкою на моїх очах ніжні, витончені лілії. У дзеркалі мої очі виглядають як два вікна, на яких мороз закував до весни свої дивоплетіння. Щоб ніхто не пізнав до часу його душу. Щоб ніхто не протинав його очі.
Я йду до свої кімнати й не помічаю Його портрета, який запвнив усю кімнату, і в його краях, що розповзлися вздовж коридору, вже можна заплутатися. Я не помічаю столик з вазою в кінці коридору, не чую аромат лілій, не відчуваю їх тепло. Замкнувши двері сідаю в крісло перед дзеркалом, милуюся ніжністю лілій, вишитих бісером на моїх очах. Хвилина, і я знову опиняюся десь в далекому світі, в незабутих снах.
Мачеха
Я снова и снова вспоминаю те давно ушедшие дни. Все так же по старинке облетают листья с деревьев, все так же по средам идут дожди. Я прохожу мимо троллейбусной остановки, где каждый день, при любой погоде, любом раскладе, любой обстановке на этой остановке что-нибудь да продается. Я останавливаюсь возле старушки, торгующей цветами. У ее ног всегда много роз, гвоздик, нарциссов, тюльпанов, георгин… Но мне нужны не они. Меня влекут к себе белые как снег, нежные и утонченные, огромные лилии. Они как будто излучают тепло, ласку, нежность. Мне так нравится дышать их ароматом. Я покупаю это огромное белоснежное облако и уже собираюсь уходить, но возвращаюсь. Уже вечер, а у ног бабушки еще пять букетов – розы, георгины, гвоздики. Я расплачиваюсь и забираю их все. Как всегда… С целой охапкой благоухающего разноцвета я сажусь в авто и еду домой. Мне нравится мой уютный дом. В нем всегда много цветов. На фоне белоснежных стен они смотрятся словно вышивка. Я сажусь в кресло, любуюсь нежностью их лепестков. Минута, и я снова оказываюсь там, … в том далеком мире, в тех незабытых снах.
… Еще подходя к дому я слышу, как стучит ее швейная машина. И когда я отворяю калитку, и когда открываю двери, я слышу этот равномерный стук. Я знаю – она опять провела в своей каморке за вышивкой весь день, пока меня не было. И ночью, когда я ложусь спать, мне кажется, что я снова слышу этот равномерный стук, но это уже не иглы, это ее шаги. Как будто она всю ночь бродит по дому там внизу. Ей нет здесь места, она всю ночь ходит из угла в угол, от окна к окну, от двери к двери. Или мне это только кажется.
Я поднимаюсь по лестнице наверх, в свою комнату и с каждым шагом почему-то все громче становится стук ее швейной машинки. Как будто ее серая комнатка находится не внизу, а наверху, где-то рядом с моей комнатой. Я иду по коридору и прохожу мимо Его комнаты. Там висит Его портрет, он занимает всю стену и краями как будто заплывает на пол, потолок, другие стены. Даже из под закрытой двери просачивается край Его портрета. Я стараюсь идти как можно тише. В конце коридора на маленьком журнальном столике, как на алтаре стоит хрустальная ваза. Переливаясь на свету своими радужными гранями, она как будто зовет к себе. В объятиях хрупкого, чистого как мысли Бога, нежатся огромные, как сердце Бога белоснежные лилии. Они словно чувствуют, словно слышат мои шаги, и, кажется всеми своими листочками-лепесточками, всей своей тонкой душой хотят обнять меня своим утонченным ароматом, согреть и приласкать. Я чувствую, как потоки их теплого дыхания входят мне в душу. И хоть у хозяйки этих цветов никогда не было глаз, вместо них зияла нескончаемая невидящая бездна, дыхание Ее лилий - самое теплое, что было когда-нибудь на земле. Но очередная очередь монотонной дроби выводит меня из сказки белых лилий.
…
Я спускаюсь вниз в ее серую унылую комнатку, где она уже давно ждет, перебирая в руках пряди, мотки и клубки разноцветных ниток. Я сажусь на маленькую, размером в две ладошки табуретку напротив нее и наблюдаю за ее рутинной работой. Вот она поднимает голову, и я замечаю на ее щеках слезы. Словно капли дождя на стекле катятся слезы по ее щеками и превращаются в маленькие бусинки. Она собирает эти остывшие, очерствевшие слезинки в корзинку, где уже полно бисера ее слез. Все бусинки переливаются нежным перламутром, и от этого сама корзинка кажется каким-то мифическим кладом, сундуком, полным золота и жемчуга. Я тихо поднимаюсь и ухожу в большую, обитую белым ситцем комнату. В ней все белое – стены, потолок и даже пол. А посередине комнаты, в самом ее центре стоит большое, величественное, словно трон, кресло. Я сажусь в него и жду, перебирая в руках края белоснежного покрывала, играя, складывая его прядями, мотками и клубками.
Она входит абсолютно бесшумно, будто плывя по воздуху, но я чувствую ее присутствие. Я знаю, что сейчас она стоит за моей спиной. Я знаю, что сейчас будет. Она ласково гладит меня по голове, треплет пряди моих волос, убаюкивающе молчит. Она знает, что я не смогу встать, я не сумею уйти. Продев нитку в тоненькое ушко иголки, она нанизывает на нить бисер.
Одно ловкое движение мягких, казалось бы, шелковых пальцев и она цепко держит мою голову. Теперь я не могу пошевелиться, даже если бы очень захотел. Даже если бы стало больно. Даже если бы стало слишком больно, я бы не смог уйти. Ее рука с иголкой неумолимо тянется к моему лицу, к глазам. У меня перехватывает дыхание, но Что я…?
Холодное острие иглы пронизывает мои глаза, проходит сквозь зеницы, белок. Я чувствую этот ледяной металл, но мне не больно, я привык. Мне уже давно не больно и не страшно. Мгновение – и шарик бисера плотно пришит к моим глазам. Затем еще и еще. Бусинка к бусинке выплетаются на моих глазах узоры, сливаются воедино тона и оттенки. И вот уже расцвели белой сказкой на моих глазах нежные, утонченные лилии. В зеркале мои глаза выглядят как два окна, на которых мороз заковал до весны свои чудоплетения. Чтоб никто не прознал до поры его душу. Чтоб никто не пронзал его глаза?
Я иду в свою комнату и не замечаю Его портрета, который заполонил всю комнату, и в его краях, разползшихся по коридору, уже можна запутаться. Я не замечаю столик с вазой в конце коридора, не слышу аромат лилий, не чувствую их тепло. Заперев дверь сажусь в кресло перед зеркалом, любуюсь нежностью лилий, вышитых бисером на моих глазах. Минута, и я снова оказываюсь где-то в далеком мире, в незабытых снах.
ID:
162833
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 25.12.2009 12:07:48
© дата внесення змiн: 25.12.2009 12:07:48
автор: grey
Вкажіть причину вашої скарги
|
