замість назви: ви знайшли вирвану сторінку з чийогось щоденника...
Шшш...............
Чуєш тишу?...
Я довго не хотіла цього, я так довго про це мріяла...
І нарешті ця тиша, підперезана годинником, без початку, і, здається, без кінця... Ця спека, від якої хочеш утекти світ за очі, яку хочеш не відпускати довіку. Тримай мене міцніше, обома руками, бо не уявляю, що ще може мене зараз втримати........
Сон стривожено сидить на карнизі, він вперто не йде до нас. Задушлива спека......просто зсередини...... – нею повниться все. А холодні стопи шукають тепла... у тебе. Від остраху заплющуються очі. Мені лячно... відчуваю, що врешті зірвуся з цього леза, неминуче зірвуся... та от в який бік? Зіпсую все чи все врятую... (допоки лезо не поранило обох)
Тримай мене міцніше, тули до себе, насолоджуйся забороненими за денного сяйва дотиками, стискай долоні... поки я ще тут, поки ніхто не помітив наших секретів, які бережемо навіть одне від одного. Давай дихати одним подихом, це так добре...
Мовчатиму. Знаю – не спиш, та мовчу, скоряюсь, уникаю і пригортаюся водночас.
Цей міраж, ця темна непроглядна тиша... в'язкі миті, хвилини, години... О ні, не треба! Не йди! – Волає услід мені серце, залишене в його долонях. Чи лиш воно? Не йди!
Тиша розступається, опадає, як море, холодною дійсністю за зачиненими дверима. Це все, що маю я... Зелена футболка..... з відбитками мрії-прокляття.......... слідами твоїх обіймів.... ... скроплена сльозами наодинці...... залишиться тобі... гірко-зеленим спогадом...... одкровенням чи помилкою.......... вона залишиться мною в твоїх обіймах.
P.S. І досі не знаю, що гірше: шкодувати про те, що сталось, чи про те, чого так і не було......
А ти?