* * *
Трояндово-щасливий сад
нікому не наврочить крові,
терпке осердя у любові,
чужа їй відчаю душа.
Липким від проростання листям
запахне крізь відталля місто,
І ти прийдеш, аби відчути –
неспокій твій – звичайна я.
Невипадково білий сніг
летить тобі в шорсткі долоні,
в дзеркалах буднів, на віддонні
вже світло нечітких слідів,
моїх, залишених квапливо,
краплини щастя, наче сливи,
ще не достиглі, в теплім воску,
висять майбутньо у саду.
І ти, в своїх твердих роках,
мов лицар у сріблястих латах,
увесь у прочуванні свята
живеш – хода твоя легка,
мов білий сніг, що так безпечно
летить мені на теплі плечі
й не відчуває, як стікає
вже по щоках морська вода.
