Летів метелик. В темряву летів.
Він гордий був. Хоробрійшим вважався.
І кинув виклик страху. Перемог хотів.
Він думав, що нічого не боявся.
Метелики лякливі, боязкі,
А цей сміливий, страху він не знає.
Як небезпека - то всі навтіки,
А цей не так, бо він пригод шукає.
І вирішив у темряву летіти,
Бо знав, що страх живе де темно.
Він думав небезпеці виклик і зробити,
Але вже ні. Усе було даремно.
Летів, летів, аж поки він втомівся.
І вирішив, що відпочити треба.
Це не завадить. І спинився.
Поглянув в гору та не бачить неба.
І вперше, за його недовгий вік,
Так стало страшно, моторошно, лячно,
І з того місця він відразу ж втік.
Він і подумав: " Був я необачним.
Я бачу світло, там удалені,
Яскраве й біле, як промінчик сонця.
Мерщій туди! Спасіння там мені!
Як для душі моеї в небо те віконце! "
Летів він далі -
Світло яскравіше.
І думав, що минуло все,
Позаду вже найгірше.
Над вогником летів так низько, низько,
Той вогник він "спасінням" вже нарік.
Та й підлетів до нього блізько, блізько,
Що вогник йому крільця і обпік.
Мораль у тому, що і люди так
Об те що люблять душу обпікають,
А що бояться й від чого тікають -
Насправді й не таке страшне.