Дорога до тебе – завдовжки в пісню. Як же я дійду до тебе, коли не вмію співати? Як я знайду твоє вікно з-поміж міріад фольгових клаптиків, пришпилених на чорну вишиванку вечора? Дощ плутає мене, збиває з дороги, заманює, обіцяючи навчити співати. Я йду за ним, але згадую про тебе і вертаюся. А може, ти – міраж? У вечорово-дощовому місті так просто стати міражем. І тролейбуса, номер якого – код доступу до тебе, все немає. А може, його не існує? І дарма я стою на зупинці під тугими струменями – дощ все-таки виманив мене з-під дашка, але я не піддаюся на його чари, хоч це і важко, мої вуха не заліплені воском, але все ж… І де знайти таку пісню, яка б довела до тебе? Де знайти таку пісню, яка б знайшла тебе (коли ти є)? А коли є – то де ти? Бо тролейбуса із кодом все немає… А місто сповнене розмитого неону, і в кожному неоні вгадується твоя білозуба посмішка, і тому так легко повірити, що ти – міраж, а твоя сліпуча посмішка – неон… А я чув стільки пісень, але дощ мене плутає, і всі пісні в мені злилися у різнонотну-різнотонну мозаїку, і розчинились у ній, і втратили свої лиця. Я безпісенний, і намарно шукаю дорогу до тебе. Чи не краще піти за дощем, піддатися йому (бо ти – міраж, посмішка твоя – неон)? Але я надто довго чекав. Чекав, аби обняти твій стан, лагідно провести долонею по спині, відчути м’яке твоє дихання на плечі. Бо твої руки, розведені для обіймів – мій оберіг, вони заклинали мене від чарів, і дощу не вдасться заманити мене підступними лестощами. Я не похитнуся у вірі, що твої руки завжди прагнуть обняти мене. І всі неони погаснуть, коли ти всміхнешся мені. Я летітиму літаком, а твоя посмішка засвітить сигнальний вогонь, і я кинуся з небес – в твої обійми. І ніжні слова зродяться міріадами дощинок, я вставлятиму їх у вивіски і засвічуватиму неоном, хоча з поміж усіх слів ти любиш одне – "мила", древнє, як світ, і потрібне, як вода. І кожне слово стане піснею, і кожна пісня накреслить дорогу, і всі дороги зійдуться до тебе – до Риму мого світу… Але дощ змішав усі пісні, і я стою на роздоріжжі. Та дарма – мене не спинити, і я складу пісню сам, аби по ній дістатися до тебе. Ось тільки знайду чим писати…
11.08.08. Канівщина
ID:
127899
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.04.2009 15:54:53
© дата внесення змiн: 27.04.2009 15:54:53
автор: Діма Княжич
Вкажіть причину вашої скарги
|
