|
Серед холодних бірюзових хвиль пливу,
А біля мене човен, та мину.
Не зачіпатиму його я, хоча загибель близько.
Пливтиму далі, доки сонце ще не низько.
Пливтиму далі, хоч нема кінця,
Ось і скінчиться все моє буття.
І холод крижаний пронизує мене,
О, човен, милий, вже нема й тебе!
Залишилась одна я серед хвиль,
Якби хоч пропливти ще кілька миль.
Над головою птах ширяє нижче й нижче,
Він відчуває, що вже смерть моя все ближче.
Очікує її він як добра, так само, як я поруч корабля.
Усі ці марні безнадійні мрії, не хочу бачити я очі ті!
Чи зможу глянути я мужньо в вічі смерті?
Як жаль, що всі ми, люди, не безсмертні!
А, може, добре, що життя з кінцем,
Де я зустрінусь із гріхом лице в лице,
Де я відчую страх і відчуття провини,
Де вже ніхто не скаже: “Ми не винні!”.
Перед очима бачу все своє життя,
Лиш жалюгідне, як легке виття.
Чому я бачу лише помилки,
А добре зникло, як тонкі нитки?
Такі вже правила у смерті та життя,
Щоб менше злого мало наше все буття,
Щоб потім не тремтіли ми від страху,
Як грішник, що боїться йти на плаху.
27.06.20001р.
ID:
128343
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 30.04.2009 23:43:39
© дата внесення змiн: 30.04.2009 23:43:39
автор: Anasko
Вкажіть причину вашої скарги
|