Сама постелила.
Лягла сама...
Навіть думати –
заборонила!
Його вже нема.
Підходить зима
До свого останку.
А завтра із ранку
Дивитимусь
сумно в вікно.
Давитимусь
кавою. А вино
Залишу
На свій вихідний.
Й сумлінно
запишу
У пам’ять-сувій,
Що знову... не мій.
Давно, як давно
Ти щез, ти розтанув,
У згадку лиш канув,
У дні, що минули.
І я не почула,
Як тихо пішов.
І смуток зійшов
Великим, величним
Пробудженням вічним
від спраглого сну.
Я ляжу –
та знов не засну.
Чекатиму.
Тихо страждатиму.
І непомітно,
Із шелестом вітру,
Полину
в примарну весну.
28.02.2002
