Зустрілись якось кактус і троянда,
Й невільно діалог розпочали,
Хоча троянда була геть пихата,
Але розговорилась від нудьги.
„Ей ти! страшна, зеленая потвора!
Чого ти вилупивсь, старий смердюк?!
Хіба не бачиш, що я пречудова
Не потерплю твоїх безчесних поглядів,
байстрюк!”
„Та я і не дивився б геть на тебе,
якби хазяїн горщик не звернув,
це ж треба втрапити в таку халепу?
Ви бачте краля тут знайшлась, а я й не чув!”
„чи ти манерам геть не вчився?
Чи може з лісу тебе принесли?
Я є троянда, колір мій рожевий,
Найкраща квітка кожної пори!”
„Ти ба, а я й не здогадався!
Оце дивлюсь це ти, а може і не ти?
Таких я бачив сотень з двадцять,
Щоб вас погризли у саду кроти!!
„Оце нахаба! Дідуган похмурий,
Не гідний навіть дихати в мій бік!
Та краще на базарі той нарцис безчулий
Крутився біля мене, й був би мій сусід!”
„Ти, гарная дівчина тут не чванься,
І не кидайсь образами туди й сюди,
Живімо дружно, з квітами вітайся,
І як потрібно буде, то дамо води.”
"Та ще чого! Хіба ріднею записалась?
Та хто ви тут такі? Я головна!
Улюблениця хазяїв, хіба даремно я старалась?
Щоб оціненою була моя краса!”
Минуло вже три дні, хазяїн геть забув,
Й залишив ці дві квітки на вікні,
І про благання про трояндині не чув,
Що прагла хоч краплиночку води.
Стоїть старенький кактус, хоч би що,
І так пройшло вже не один десяток років,
А ті троянди, ну наче на зло!
Маячать кожен раз, не даючи старому спокій.