Монолог білого вірша
Аня Малигон
Я воскресаю кожною сніжинкою
Мене носила під крилом сорока
Бриніли сни, якась лінива жінка
На підвіконні малювала око
Я з горобцями вмів насіння лускати
Я жив на срібних сукнях і на синіх
Любив Сантьяго, Київ і Тулузу
І зайченям гасав по теплих стінах
Святий мов перша двійка першокласниці
Прудкий неначе вуличні злодюжки
Вимикачами у вітальнях клацав
Пірнав за відображенням в калюжі
І все цвіло боліло розсипалося
Чаїним щастям верещали ранки
Зчинялись війни за один мій палець
А за долоні вішались обранці
І ось серед зелених китиць ясеня
Мене чиїсь вуста таки зловили
Я гриз бузкові грати, клявся, клявся
Чорт забирай на атоми розпався
Дівча регоче муки побіліли
Я воскресаю кожною сніжинкою
Мене носила під крилом сорока
Бриніли сни, а ця лінива жінка
Ніколи вже не домалює око
дуже гарно 
