Нічого не тішить мене, ніщо не підносить
Мої упалі крила,
Ходжу по місті, мов схилами гір Вірунґа
Голодна горила.
Довкола мене все сире та сіре й у душі –
Суцільна мряка.
Та ще й вітер у мозку виє,
Мов поранений собака.
І це при тому, що живу я
У відносно спокійному місці,
Яке наповнене на 80 з лишком відсотків
Відпочинковим змістом,
Що маю житло, а в ньому газ, електрику,
Кухню, стіл і ліжко,
Що можу добратися до парку, озера, лісу
Чи магазину пішки.
Так, і в моєму місті часом лунають
Сигнали повітряної тривоги.
Й нам, як і мешканцям інших сіл і міст України,
Московіти наставляють свої бидлячі роги.
Але випущені ними ракети, шахеди і бомби
До нас не долітають.
Бо вони або змінюють свій курс,
Або їх наші ППО збивають.
То чого ж усе-таки в нутрі моєму
Гуляє сіра мжичка
І не руки сонця, а відбитки чорних хмар
Торкаються мого личка?
Чого бурі зі своїх гармат пускають снаряди
На мої сердечні штилі?
Я ще зможу повернути те, що мій хребет і дух
Колись тримало в силі?
Не знаю. Та, здається, сонце щойно вийшло
З-під обрію недовіри до долі.
Радість прокинулась й робить на шляху до душі моєї
Кроки кволі.
Мжичка, притиснута нею до високої стінки,
Потрохи висихає.
То моя мрія житиме? Думаю, так, сьогодні.
А як буде завтра, не знаю…
ID:
1029036
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 21.12.2024 20:57:02
© дата внесення змiн: 21.12.2024 20:57:02
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|