Він серед ночі йшов похмурим лісом,
Неслися дивні звуки крізь туман,
І пазурі, гостріші ніж залізо,
Жадали знову крові свіжих ран.
У голові його блукали тіні,
Він чув постійно їхні голоси,
Вони будили пристрасті нестримні,
Фантазії пекельної краси.
Щось у повітрі лоскотало ніздрі,
Чиєсь, на смерть приречене життя,
Зірве він скоро плід, що схоже визрів,
І ліс луною рознесе виття...
Прокинувся, поглянув на годинник,
Зітхнув зі сміхом, пригадавши сон,
Яскраві сни – не сірість поліклінік,
Де вже чекає хворих ешелон.
Швидка зарядка, душ п’ятихвилинний,
"Поїм пізніше, голоду нема",
Кидає погляд на сім’ї світлини,
Журба – від стрічок чорного клейма.
Попереду – важка робоча зміна,
Чекає на хірурга безліч справ,
Спасе життів багато ця людина,
Та жодним більше, ніж вночі забрав.
Мені початок нагадав Бірса, є в нього таке оповідання, де герой, доволі моторошний, іде якимись моторошним потойбічним лісом Але кінець вірша здивував.
Все почалося з Фредді Крюгера у відеосалонах 90-х А якщо більш конкретно, то саме цей твір написав у дорозі, перед цим нічого не дивився і не читав на схожі теми, можливо якісь асоціації з прочитаним раніше. Той випадок коли і сам не знаю
Але кінець вірша здивував.
А якщо більш конкретно, то саме цей твір написав у дорозі, перед цим нічого не дивився і не читав на схожі теми, можливо якісь асоціації з прочитаним раніше. Той випадок коли і сам не знаю 
Можливо... 
