НЕ МРІЄТЬСЯ, НЕ ПИШЕТЬСЯ НІЯК,
час турбулентності затер до болю плечі.
В хаосі дня клейких разючих фарб
вишукуєш до сприйняття приємні речі.
То втупишся очима у вікно.
Чи з кавником, щоб смачно, почаклуєш.
Чи зазирнеш у небо: «Боже мій!»
«Чи чуєш, Господи, мене? Чи Ти не чуєш?!»
В прогалинах суєтності щодня,
в думках екзамен звітності складаєш.
Сьогодні – двійка, як би не крутив.
З нуля ти нове завтра починаєш.
Він без країв, завершень в нім нема.
Цей нуль. І на душі від цього дуже лячно.
Запертися б в кохання від тривог.
Поправити б усе, що необачно.
Десь сон свій віднайти , загублений в бігах.
Щоб слоників вночі не рахувати.
Завмерти біля вогнища на мить
І в небі зорянім «Ведмедицю» шукати.
Не в попіл і не в пил свій перевести час.
Хай зважить небо все до порошинки.
До кави вранці всипати вершки
з пухкої солодкавої хмаринки.
Щоб ранець мрій порожнім не стояв,
припертий буднем змерзлої малини.
Щоб час яскраві хвилі дарував,
як радість Божої маленької дитини.