Вона ішла щаслива і натхнена.
Струнка, кмітлива, мила, молода.
Широко розправляючи рамена,
немовби в небо йшла її хода.
У мальовничій при озерній тиші,
розклалася в альтанці голубій.
Вийняла аркуш, й малювала лише
навкружний краєвид і хвиль прибій.
Й здригнулася стривожено в задумі,
на голос одинокого старця,
який присів навпроти. Й у хвиль шумі
не вчула його смирного слівця.
Але про всяк, як звично, відповіла:
- Ні! Ви не заважаєте мені.
Я в метушні теж бути не хотіла,
твориться ж краще нам в самотині.
А він красуні юній посміхнувся,
відкрив блокнот, взяв ручку і писав…
Все поглядав на юнку і незчувся,
як вірш про їх кохання змалював.
Блакитні очі небо обіймали
та потопали в мрійливість німу,
немовби те написане читали,
яке було відомо лиш йому.
Вже малістю смеркало, вода в штилі...
І він, піднявшись, заховав блокнот.
Знов зазирнув їй в очі, й наче хвилі,
зі старості піднесли до висот.
Дівчина встрічно погляд зупинила,
розгублено промовивши: Ви вже?
- Мені старому тут сидіть несила,
мабуть, зайняв я місце те чуже.
Ні, що ви! Мені з вами так приємно,
бо змалювала аркуші аж три.
Хоча і ви сиділи дуже чемно,
я ж чула ніби голосів дари.
Навкруг вас вони музикою грали
І наспів їх шептав мені: Твори!
- Це ж так, ми творчі душі відкривали,
і направляв нас Янгол із гори.
Тоді ступнув повз юнку й посміхнувся,
і руку ніжно їй поцілував.
До тіла молодого доторкнувся
немовби, дівча миле вчарував.
Пішов... А вона довго ще сиділа.
Хотілося так день цей повернуть.
Його обличчя згадувала й мріла…
І вбачилося їй – хвилі цвітуть.
