У свому чорному
холодному пальто,
яке не застібав
навіть узимку,
із темними, як вугіль
сенсами буття
бубнів собі під ніс
слова про каяття
та неквапливо
лив у чорну душу,
Ловелас,
міцнезну каву,
обабіч чорного,
самотнього будинку.
Він знав секрети
Світлих душ.
Не медіум.
Наівні "Білі"
самі щось говорили
у надії здійняти з нього
Чорний плащ
та перешити по своїй
яскравій вірі.
І тільки Аспід був йому
єдиним слухачем
у тиші, що зринала
опівночі.
Телепатично вловлював
думки, і обвивав
слова смолясто-ониксові,
а часом пророчі,
що в чорному напірнику
чергову ніч
кололи скроні Ловеласу.
Тоді герой займав сидячу позу
Та роздивлявся перстень
на руці
із каменем Агату,
із гранями нерівними,
овалами і кільцями,
вдивлявся у пилинки
наче у атрибути магії.
В них дивно розміщалися
усі уривки спогадів
та наслідки руйнації
колись живих надій.
Не мавши віри у
реальність та матерію,
стиснувши у кулак
останній свій сірник,
дістав з кишені всю
шероховатість Фатуму...
Чихнув...
Черкнув сірник в обіймах
Чорнезної імли.
