Я візьму тебе із собою.
Я завжди тебе з собою беру.
І якщо тобі це видасться грою,
то для мене це геть не схоже на гру.
Це одна із версій моїх анатомій.
Вся із спогадів і прощань.
Ближче сонце - почнеться повінь.
Дивно, як люди бояться своїх бажань,
де пророцтва скінчаться, слова затихнуть,
де, як знатимеш правила, бонус тобі подвоять.
Я візьму із собою єдину свою втіху.
І за захист вона мені стане, чи може й за зброю.
Люди... Люди, вони від природи нещирі.
Вони вірять у бога, що придумали вчора самі
і дивуються, що їм по вірі,
і оспівують волю у рабськім ярмі.
В них нічого для тебе немає.
І для мене немає теж.
Вони навіть мене не знають.
Не кажи їм. Не переконаєш. Не перепреш.
Чи знання, чи пророцтва розбудять рано,
перехилять ківш у пітьму.
Спогад надто пекучим стане
і надовго позбавить сну.
Я ж дивлюся у скло спітніле,
як за ним пролітає світ.
Я зробила це. Я зробила...
Й тепер знаю, як це болить.
18.09.22.
