Я сходив з рейок власного маршруту,
Благав про подорож в блакитні небеса...
Вбивав себе вдихаючи отруту,
Бо полонила мене знав її краса.
І знов лиш осінь, дощ та листопад
Та сльози, що листи бруднять віршами
Та мої спогади вертають час назад
Із прохолодними осінніми вітрами
Я так сумую за блакитними очима
Бескрайнім морем її щирих почуттів,
Та за красою, за тендітними плечима
Тими обіймами, що як торкання пелюстків.
За її співом, що мене тепер не кличе
Та за волоссям що діамантами блищить
Та все минуло, як мовчання таємниче
Осінь, я дякую за спогадів цих мить...
́