а як вода сміється? кумедно ллється,
клекоче мерехтливо грайливим зорепадом,
гірляндою звивається як хоче - аж пече очі,
зі шляху не зіб'ється ні вдень, ні поночі.
досхочу казок, марселанських магічних бочок,
трав'яниста, а хоч би шовковий ковточок,
біжить - не падає, то гори, то маріанські впадини,
то степи скажені, то пустелі, збирає в них бузок та цвіт катлеї,
німа як безтурботні скелі.
їй навіть заздрять по ялтинських квартирах стелі,
що сонцем оповиті мов серпанком дрімучі лісні тунелі,
що палили люльку, варили хмелі-сунелі.
молекулами серпантинних трелів любові повні жмені, можна було б в кишені,
левадою розплескавши перли, уваги не привертає,
скидаючись на чарівницю-фею, що вже все має,
і камені до попелу стирає,
вогонь із кременю мов змії кроликів ковтає,
по катетах і по спіралей колах,
по еліпсоїдних основах кудись втікає,
жива мов відьмина, ще і не вмирає.
t.me/listadd