Бувають дні, коли сумуєш,
коли природи мову чуєш.
Вона багата, надзвичайна,
вона не пізнана мов тайна.
І ось ти у її полоні,
на її золотому лоні.
Ти хочеш спокій тут знайти-
бажаєш тиши, самоти.
І от збуваються бажання,
і ти один-лише кохання.
Твої думки усі про нього,
природа не змогла нічого.
Навколо грає дід Дніпро,
яскраве сонце б’є його.
А він собі біжить тихенько,
на нього вітер дме легенько.
І навкруги, як у раю-
безмежні острови в гаю.
Дерева листям ніби грають,
нам солов’ї пісні співають.
Тут благодать для вух, очей,
тут зігріва тепло ночей.
Тут те, чого нам не збагнути-
не всі спроможні тишу чути.
У пошуках своєї долі,
серед пейзажів прагнеш волі.
Безжальні люди, як тирани-
оновлюють природні рані.
Вона вже майже нежива-
згадаймо, а яка була?
1998-2007
