Чи то люди, чи то звірі на нас налетіли,
Убивають дітей наших і все розвалили.
Навіть звірів темнім лісі? дитя прихистили?
Дали їжу? дали воду і спати вложили/
А пантера? як та мати? його захищала,
Вилизувала рани і тихо питала:
- Чий ти будеш, що така доля тебе спіткала?
А ці звірі не питають, чий ти будеш сину?
А вивозять з награблованим в свою московщину.
Чи є така кара Божа, чи людськая, щоб їх покарала?
За дитячі сльози, за кров, за розвали....
Розвалили наше місто, та не тільки наше,
Хліба попалили, поля почорніли,
А ті люди, що в могилах, жити хотіли!
Молодії тії хлопці щастя не пізнали,
А за рідну землю воюати стали.
За Україну неньку, за батьків, за світ весь - душу віддали!
Скільки не вшановуй, їх не повернути,
А батькам синочків повік не забути....
