Нервово вітер
Вишукує у травах
Дощу сліди.
Як злодій дратівливий,
Що крам згубив при втечі,
Викручує гілляччя,
З дерев збиває рвучко
Холодні темні краплі.
Похмуро зустрічає
Ніч.
Стала на порозі,
Накинула на зорі свою тернову хустку:
- Шануй, козаче, тишу.
Мені вона своячка –
Великого мовчання,
Самотності світанку
Премудрість віковічна.
Що палить душу пеком,
Мій витязю безстрашний,
По-вовчому що хилить
На стогін рвати звуки?
Сум’яття свого попіл
На протягах колишеш –
Розгублюєш у травах
Почутим бути змогу.
Нічого
Нічого із нічого –
Нулі ділити легко.
А як ділити Всесвіт,
Що міститься в мовчанні?
Сльоза з зіниці ока
Господнього –
Свобода:
Безмежності округлість –
На неї не поділиш.
Не буду чорну хустку
На зір вдягати коси –
Хай плачуть і сміються,
Луною стануть тиші,
Яка опісля крику
Ховається у травах.
Тамуй, мій любий, спрагу
Цим сяйвом.
Цілунком теплим в скроню
Ніч з вітром попрощалась –
Земля росою вкрилась.
Крізь раювання тиші
Світало.