Так довго жили ми надіями на завтра,
Що прийде час відповісти за все,
Ми не боялися коли стріляли в спини,
Боялися загинути у пеклі нізащо.
Схилилися усі покірно злості,
Ненависть прийняла наш рід,
А ми чекали вірно на прозріння,
Порадами дурними оп'яніли,
Забуті у підвалах як кроти.
Не буде світла, чуєш обірванець,
Для нас хвороба чи війна усе одно,
Ми у металі прокоптіли душі,
Сувору каторгу на шиях пронесли,
І ось тепер із смітників прийшли,
Поглянути на брата у труні.
Навіщо ми так довго жили у канавах,
У тісноті молилися, чекали,
Щоб знову у ярмо тяжке упасти,
Щоб утопитися у крові і сльозах.
