Обвив калину дикий плющ,
Їй признавався у коханні.
Він обіймав красивий кущ,
Весь час він жив у сподіванні.
Надії в нього були світлі:
Отак прожити б з нею вік.
Та він й не думав - мрії утлі,
Вона ж дивилась в інший бік.
Когось, напевно, виглядала,
Все червоніла від думок.
Давно другого вже кохала,
( Була так схожа на жінок.)
Тут плющ прикинув так і сяк,
На кого кидала все ж оком?
В душі його - враз переляк,
Згадав одного ненароком.
Це він розбив його всі мрії,
Гультяй вітрисько препоганий.
І злиться плющ, чомусь дуріє,
Почув колись: Моя ти, пані!
І обіймав її так ніжно,
Вона ж - шарілась від тих слів.
І все було оце логічно,
Бо він сказать, як він, не вмів...
Поник мій плющ тут головою:
Не пара все ж вона мені.
І поріднився з кропивою,
Життя ішло без метушні..