Я згадую своє дитинство. В рочків шість я прокидався серед ночі з плачем. Батьки не знали, що робиться зі мною. А я їм весь час розповідав, що був на білому коні з мечем – ішов на війну. Всіх це дивувало, бо знали, що в житті я не міг цього бачити, і не могли зрозуміти, звідки в мене ці фантазії. У місті тоді після війни стояла військова частина, і в нас жив офіцер – лікар. Він часто брав мене на гойдалку, яку встановили на дереві в саду. Офіцер весь час зі мною розмовляв, і я йому все розказував. Лікар цей володів гіпнозом і був сильним психологом. Про це потім мені, коли я став старшим, розказувала мама.
Я згадую себе з ранніх років.
Мав од Всевишнього я дар фантазій.
Тим дивував завжди своїх батьків,
Що і в житті мав безліч я оказій.
Вже в рочків шість я бачив себе в снах:
В рицарських латах на коні, з мечем,
У бій дружину вів, й дитячий страх
Від того сну закінчувавсь плачем.
Своїх батьків добряче цим настрашив –
Вранці про сон старались розпитати:
Віск злиє бабка, страх мій забере,
Як буду гарно все розповідати.
Я не приховував, усе розповідав,
Як був на білому коні, з мечем в руках.
Показував я руку всім, де рани мав, –
Тоді в батьків вселявсь ще більший страх.
Малим я кожен день жалівся мамі,
Що в мене рученька болить від ран.
А дав закінчення усій цій драмі
Лікар-психолог із військових – капітан.
Знавець психологічної науки
Мамі моїй повідав: "Це дитя
З часів прадавніх принесло ті муки, –
Людина ж має не одне життя.
Мабуть, був князем у минулому житті.
Водив він воїнів у бій не раз.
І, може, спомини лишилися оті –
В малого, перейшли уже в наш час".
Давно вже в сиву старість увійшов,
Та залишились в пам’яті моїй
Ржання коней, і цокіт їх підков
І на руці та кров – мій вічний біль.