***
"Переді мною Кобзар на столі , моя рідненька нене, так хочеться відчути знову присмак волі, та сказати "Я щаслива!"долі".
Двадцятирічна Маруся написала ці рядки сидячі в підвалі одного з будинків, на десятий день повної ізоляції від світу. Дівчина, яка просто хотіла бути щасливою, хотіла мати людей, яких кохатиме, зараз сидить в холодному підвалі, у напівпритомному стані, повинна економити кожну крихту хліба, щоб вижити. В ті дні, вона проклинала все і всіх. Маріуполь - одна з найгарячіших точок бойових дій. В одній частині міста, наші захисники, Азовці та солдати ЗСУ, а в іншій, на Лівому березі, за декілька будинків від їх підвалу, росіяни. Битва за форт пост України точилася на смерть. Місто у повній ізоляції, цілодобові обстріли та бомбардування, ставили на коліна всіх його жителів, навіть найсильніших духом. Маруся ж сильною ніколи не була, з самого дитинства, маючи найменші проблеми по можливості втікала. Так вона покинула маму і маленького брата з вітчимом пиятикою, причина ж звісно була серйозна - вступила до університету, на бюджет. Отримала нагороду за всі свої старання, склала з високими балами іспити. Коли вона дізналась, що зарахована до університету, вона плакала від щастя. Мрія поїхати з Горностаївки, і більше не приїжджати сюди здійсниться. Потім не маючи можливості дати хабар викладачці та бувши слабкою духом, щоб на неї поскаржитись, втікала від навчання, влаштувавшись касиром до супермаркету. Марусю відрахували. Познайомившись з хлопцем, і маючи труднощі з фінансами, вона покинула вже всіх своїх друзів, так і не попрощавшись, а зараз вона може їх ніколи не побачить.
Намагаючись відірватися від думок про своїх друзів, Київ, Запоріжжя, Миколаїв з перших хвилин війни тримали оборону, вона тут, в одному з концтаборів, який спорудила самостійно, читала Кобзар. Ця маленька розтріпана книжечка, сторінки якої були повністю жовтими, єдина згадка про батька. Її пам'ять закарбувала момент, як шестирічній дівчинці батько читав послання Шевченка.
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє).
Маруся, яке все життя розмовляла українською, переїхавши до міста стала російськомовною, боялась виділятись з натовпу, боялась, що назвуть селючкою. Вона була яскравим представником українства, який несучи тягар суспільної думки та пропаганди радянського минулого, навіть бувши студенткою філологічного факультету, соромилась своєї мови. Навіть не дивлячись на те, що в неї були україномовні друзі, не дивлячись на те, що два роки була активісткою Національного корпусу Миколаївщини, страх показатись селючкою перемагав. Зараз тут, сидячи в підвалі, голодна та холодна, серед людей, які так само як вона продали свою мову, культуру, ідентичність, шкодувала про це як ніколи. Відчуваючи всім нутром, як розкриваються російські снаряди, осмислила свій шлях до українства. Маруся усвідомила, що вона пристосуванка, вона сама обрала цей шлях, вірячи, що так буде краще, і вона буде всім доброю, і нашим і вашим, вона обрала шлях до пекла. Росіяни все одно прийшли її вбивати, і вона все зробила для цього.
На дванадцятий день вона вийде з підвалу в пошуках їжі, обабіч дороги лежатимуть десятки визволених та врятованих українців, які також мали мрії та плани на життя, які так і ніколи не здійсняться. Відчувши як здригається земля, із-за диму нічого не бачачи, Маруся буде змушена накривати себе трупами, щоб вижити. Ще через чотири дні, коли запаси їжі будуть повністю спустошені, коли вона буде блювати від голоду, сніг та земля будуть для жителів фронтового Маріуполя за золото. Ще через день на її очах підірвуться на російській міні троє дорослих та двоє дітей із їхнього підвалу.
Врешті-решт, через декілька днів до них у схованку увійшли військові. Головорізи із ДНР дали їй шматок хліба. Відчувши на смак, щось інше ніж земля, Маруся заплакала. Вона не плакала, коли на її очах розстрілювали молодиків, що мали дивні татуювання, не плакала наголо стригли дівчат, які не пройшли фільтрацію, не плакала коли кадировці її зґвалтували.
"Потрібно просто потерпіти" - повторювала вона собі.
За два тижні вона вийде на зв'язок з рідними, і скаже, що маріупольців вбивають українці. Пройшовши фільтраційні табори, отримавши установки, за що її винагородою було життя у трьох зірковому готелі десь на Камчатці, Маруся мімікрувала в чергову українську росіянку, яка вибирає добробут та сім'ю, а не Батьківщину.
Люде гнуться, як ті лози, коли вітер віє...
ID:
965481
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Драматичний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 12.11.2022 22:05:45
© дата внесення змiн: 12.11.2022 22:05:45
автор: Кхонгсаван Прін Сапарат
Вкажіть причину вашої скарги
|
