Навіщо нам кохання напоказ?
З тобою ми були і є чужими,
Скінчилася вистава ця для нас.
Коли ж так віддалилися, скажи, ми?
Ти вже знайшов дві тисячі причин,
Щоб у обіймах зігрівати інших.
Не треба зайвих виправдань, мовчи!
Залишаться обом на згадку вірші.
Хоч сяйво ніч безжальна поглине́,
є поряд для підтримки світлі люди.
Мій біль мине, хоч пропече вогнем –
та я забуду! Чуєш? Я забуду!
…А ти мене ніколи й не кохав,
Це стиль життя такий – невинні флірти.
Чуттєвий спалах – актом із вистав,
Сюжету до кінця не зрозуміти.
У власній долі – кожен режисер,
Життя весь час уроки подає нам.
Хай боляче – та відпущу. Усе!
Кохання справжнє – в чистоті взаємин.
«Ще буде шанс, – хтось із небес шептав, –
Комусь він – другий, а для когось – п’ятий.
Навіщо надскладний «Моноспектакль»*?
Кохання треба справжнього діждати…»
*вистава з однією дійовою особою.
/за мотивами мого вірша "Спектакль с названием "Любовь"/