"А вже тому сім літ буде,
Та як жовнір гаєм блудить...
...Ти, зозуле сивенькая,
Мамко ж моя рідненькая,
Виведи ня з цього гаю,
Бо дороги я не знаю..."
.
Механічна зозуля кувала у га́ю, що в нім
проблукаєш сім літ, ніби спав, не бачивши снів.
Примостившись у стружці металу, подібній до пір'я,
жовнір спав. Йому снився беззвучний зозулин спів.
З хмарних балок, підвішених високо угорі,
до його узголів'я посходили ліхтарі.
Стрепенувся від сміху скрипучого і дзвінкого -
поруч нікого.
Тільки пташка, важка, як граната, втислась в долоню.
Він говорить до неї. П'яний либонь чи сонний:
"Я щоразу заплющую очі, як помираю. Виведи з цього гаю!"
Пташка стріпнула кри́льми і ледве чутно говорить:
"З цього гаю не виведе жоден можливий провід.
Тут не чуєш ні пекла внизу, ані раю понад.
Нескінченний від краю до краю землі цей гай.
Ляж собі та вмирай".
Вона спурхнула, аж загойдались ліхтарні опори,
іскри сипались до́лі і знову здіймались угору,
опадали крони дерев, як зелені хмари,
і від звуку удару
він здригнувся, зломивши в руці свій жетон надвоє.
Команда "до бою".