Ну, ось і все...А буде гірше...
Сиджу на самоті, в парку, як у пустелі,
Кричу від розпачу, та голос мій глухий.
-"Ще не дописані картини, ессе, вірші,
Завмерло все, без тебе парк такий пустий..."
Нейлон-накидка виткана з туману,
Розшита павутини росянистим сереборм,
Ходу твою притишену ховає ранок
В осіннім золотом мережену сутану,
І тиша в душу заповзає зимувати на останок.
Ти йдеш, а за тобою холод...
Зима по дньові відбиратиме життя,
Розбавить сум колядкою гучною;
Весна у маюванні; в сієсті літа солод,
І на сватані у осені я знов з тобою.
Мій Жовтню, ти в осени моє кохання,
Ти закружляєш падолистом;
У довгу ніч, в кармінові світання,
Зільється сміх наш, голос і бажання
В багряно-жовту завірюху почуттів.
Сивіє терен - листопадова вуаль,
Й тріпоче плащ із сірого туману,
І студиться на колючках душі роса,
І Осінь Жовтню:-" Вже пора, нажаль."
І у парку-пустелі зі мною плачуть небеса.
