У холодний листопадовий дощ ми зустрінемось знов,
Будем мокнути до нитки, не ховаючись, будем чекати його кінця,
І він прийде незабаром, знову стане все мокрим, але й те ненадовго.
Нас тиха зима не розлучить, холод й вітер не розіб'є сердець,
І, змирившись з минулим, будемо чекати літа, щоб кудись полетіти.
Ти весною розквітнеш, як та чарівна квітка, засяєш світлом,
Потім ми розправимо крила, слід простигне і ми кудись зникнем,
Ймовірно, що нас шукатимуть, але це буде, як ніколи, марним,
Бо саме в той момент ми торкнемося світу, віднайдемо у ньому себе.
