Дощ вдаряє нестямно по клавіатурі твого підвіконня
У спробі написати щось путнє. І ти, сонна, думаєш, що
він буде тебе любити, казати, що ти непогано пишеш,
В той час, як твоя мама не читала жодного твого вірша.
Згорнулась в калач субота від вересневої втоми,
Необережно розкладеної на полиці у тебе вдома,
Коли в твоєму спальному районі вимикають світло -
Біда від того, що рівнодення минуло, літо давно одквітло,
І ніч відгризає собі день шмат за шматом,
Та їсть без солі.
На подвір'ї п'яничка скаржиться на свою долю,
а ще бідкається, що скаже про гуляння його дружина.
Згодом мовчатиме весь вечір, тримаючи коло серця портрет сина,
Котрий не повернеться.
У спробі написати щось путнє дощ забиває на пробіли та коми.
Усе, що буде лунати з твого горла, зжиратиме втома
І тобі, непитущому, осінь бліда язик розв'яже -
Згадаєш усіх святих, живих, ...і тих, про кого вголос не скажеш.
Зробила ще один повний оберт годинникова стрілка -
Опівночі рівно тріщить салют і хрипить бруківка.
За чим не чути, як стукотить надірване серце мами
Від старого альбому, бо це наразі єдине, що вона має.
Вересень з нами говорить через айстри і чорнобривці
У вогні згорають молоді обличчя на фотоплівці.
Їхні голоси ніколи більше до нас не заговорять,
Від них нам лишилися записи й теплі спогади.
Бродячі зорі гарцюють в небі скаженими псами,
Зминають багно безкрає як глину, своїми носами
мокрими нюхають втоптане чорне сире небо.
Дерева метуть, де дотягуються, бо так треба
Холодне рядно, зіткане з чорноти небесної, обіймає
Плечі, руки, спину, живіт, стегна, неначе чує, неначе знає,
Що болить усе. Що звіряча втома і не пишуться вірші,
Ба навіть
не дихається більше.