А хто ті роки рахував…
Малим губився серед трав,
Мурашку кожну в очі знав
І біг, і біг бігом, куди, не знав…
Пестило тіло ніжним квітом,
Колола гостра шовковиця,
Дощем, як з білих хмар,
Із неба сипався нектар,..
Сліпило сонце і теплом
Лилось на світлі лиця.
Це був наш час
І попит з нас,..
- «Маленькі діти,
куди же вас подіти…
Не посадити ж на лопату,
не викинуть на хату…»,
Так усміхався дід,
Але слова його сприймалися
Як до хмарин політ…
Коли вже юність поміркована
Безпечний стишила забіг
І дотик вітру проявив етер,
І між дитинством ліг поріг,
Турбота і любов батьківська
Лиш усвідомилася тепер.
Коли блиск граней філософії буття,
Вказав що в світі цьому я людина,..
Заклявся нею бути все життя
І берегти гніздо родинне.